15 днів до Перемоги

admin
Записів: 31
Дата запису: 08.05.2014
Комментарів: 0

Жорстокими випробуваннями пройшлася війна по долі Тихона Євстафійовича Смолева. Однак ті моторошні події не зломили його дух, не вбили веселої вдачі.

Ось з неймовірним теплом згадує ветеран свої дитячі роки.

– Дитинство моє було золоте, хоч і скрутно доводилося. Народився у лісі, під ялинкою – в тайзі, в оточенні неймовірної кількості комарів. Батьки тяжко працювали, оброблюючи деревину. Село наше згоріло, відбудовувати хату не мали змоги. Тайгу пройшов вздовж і впоперек, усі стежки знав. Легко визначав, де якої тварини сліди. Бувало бачиш, що це лапа ведмедя на снігу відбилась, але йшов він якось дивно: то вперед, то назад. А недарма це: так він заплутував слід, щоб ніхто не довідався, де його барліг. А зараз от сиджу і міркую: нащо знання ці мені? І страх інколи охоплює. Чого я, шестирічне маля, побрів за три кілометри від дому? Міг же й не повернутися з лісу... Рибалити любив страшенно. Тайгою тече струмок, повний якої тільки схочеш риби. Але до нього не так просто дістатись – метрів зо два треба сокирою розчищати собі шлях від чагарників. Оце багатство! Мене батьки не сварили, не карали – слухняним був. У школу пішов аж в 11 років, бо народилась молодша сестричка, яку треба було доглядати – батьки ж мусили працювати. А іграшки не такі були, як нині. Пустушкою слугувало коров’яче вим’я. Усякого було.

Навчання Тихон Євстафійович не закінчив – пішов на роботу в нафтову шахту, де йому, 16-річному юнакові, довелося працювати разом з ув’язненими:

– Ідеш додому, а вони завдання тобі дають: принеси, мовляв, хоч гвіздок, хоч шматок напилка чи залізячку якусь. А як це виконати, коли на прохідній найсуворіший контроль? – розповідає ветеран. – Хлопець я був сильний. Брат навчив, як за себе постояти. Кожною рукою вижимав угору двопудову гирю. Але після години роботи у шахті вся сила цих рук губилась. В їдальні ложку випускав. А там війна розпочалася. Багато спілкувався з родичами: як бути? Тож вирішив: краще загинути на фронті, ніж у надрах цієї шахти. Взяв відпустку і вирушив додому. 250 кілометрів по тайзі подолав пішки. Йшов лише вночі. І от як цікаво вийшло. Зранку я був у рідних стінах, а надвечір принесли повістку, котра призивала на службу в армію. Мене прийняли, а потім з’ясувалось, що за документом я маю право не служити, а повернутись до роботи, коли відпустка закінчиться. До військкомату пішов батько. І завдяки рибі минь я пішов служити.

Перш ніж потрапити на фронт, юнаки проходили спеціальну підготовку. Про той час говорить Тихон Євстафійович спокійно, але картина постає не райдужна. Жили в землянках. Постілі не було. Одні шинелі стелили замість простирадл на дерев’яні нари, іншими шинелями вкривалися. Тренували хлопців ретельно. Світла немає. Лунає сигнал тривоги. Усі мусять вишикуватись на вулиці в повній бойовій готовності. Якщо хтось не встиг одягнути щось з екіпіровки, усе повторюється знов: «Відбій – підйом». І зброю свою теж треба безпомилково взяти із загальної купи.

А згодом розпочався бойовий шлях Тихона Євстафійовича. Пригадує він Львівсько-Сандомирську операцію: «Підводиш голову, а там літаків, немов кілька зграй граків кудись перелітають! Найстрашніше – вперше побачити убитих людей. Не можу стерти з пам’яті ці картини».

Зі Львова до Берліна йшла армія пішки. За 15 днів до Перемоги Тихона Євстафійовича було поранено. Тож щасливу звістку зустрів на лікарняному ліжку. Однак це не затьмарило радості. І солодке «Перемога» раз поз раз лунало з усіх куточків госпіталю.

А там мирне життя не забарилось. З Німеччини передислокувався до Угорщини, а звідтіля – до Білої Церкви. При згадці про затишок казарми на вустах ветерана з’являється посмішка: «Там ліжка панцерні, матраци, набиті соломою, ковдри і чиста постіль». Опісля були Київ, Нікополь і, вже рідний, Кривий Ріг. Працював на аглофабриці, був депутатом міської ради чотири скликання поспіль. Загальний трудовий стаж – 76 років. Честю своєю і відданістю заслужив Тихон Євстафійович ордени Вітчизняної війни І ступеня, «За мужність» ІІІ ступеня, медаль «За відвагу», «За взяття Берліна». Має звання Почесного донора СРСР, а отже, кров цієї мужньої людини додала героїзму людям, котрих він врятував.

 

Дар’я Ворона, "Червоний гірник". Фото Андрія Трубіцина

0 коментарів

Останні записи в блогах