Архіваріус. «Лейка» Ольги Ландер

автор
Записів: 67
Дата запису: 18.11.2013
Комментарів: 3

…То довідалась, що групі танків звозять пальне чи й не по краплинах. Досвід підказував: готується щось надзвичайне. Вона туди. Допомогло посвідчення фотокореспондента газети 3-го Українського фронту «Советский воин». Ольга Ландер змогла кілька разів натиснути на свою «лейку».

Хто тоді знав, що готується танкова розвідка боєм. І не де-небудь, а в гірницькому Кривому Розі. А тут ще повідомлення, що штурмують висоту під Недайводою. І знову туди фотокор Ландер. Кажуть, в лави атакуючих штурмовий прапор передали. Ольга Олександрівна скочила на підніжку «полуторки» і вдарила долонею по верху кабіни. Давай! Водій намагався посадити цю сміливицю біля себе. Дала знати, що немає а ні хвилини. Так і доїхала. Встигла вчасно.

 
НА ФОТО: Ольга Ландер на фронті
 

Ольга Ландер спадкоємна фотожурналістка. Її батько ще в 1892 році заснував фотомайстерню в Самарі і, по суті, став засновником фотосправи по всьому Поволжю. Дівчина була приречена перейняти справу батька. До того ж вона гарно малювала. Дочку готували до «Строганівки». Ось де справжня школа живопису! З давніми традиціями та сотнями своїх відомих вихованців. Талановиту волжанку студенткою зарахували. Вона мала стати портретистом та пейзажистом. Приймальну комісію в холодній і голодній Москві 1926 року вразили краєвиди далеких жигулівських заплав.

НА ФОТО: Ольга Ландер на схилі років

Професори Строганівського художнього училища планували навіть виставку робіт юних обдаровань із  останнього набору влаштувати. Відібрали й окремі гуаші першокурсниці Ольги Ландер. Виставка в Москві відбулася, але не художників, а фотоетюдів. Вони належали авторству ще старорежимних фотографів. Туди кинулася Ольга. Не могла вона обминути цю подію, яка  й змінила подальше життя Ландер-молодшої.  Замість художніх краєвидів, просиджувала в лабораторіях маститих фотографів. Батьки вступили в суперечку поміж собою. Батько намагався переконати, що дочка сама обрала свою долю і нехай знімає, мати вимагала, аби Ольга повернулася до «Строганівки». Вона ж в листі подякувала батьку за підтримку, а перед матусею вибачилася. На тому непорозуміння в родині закінчилося.

 
НА ФОТО: Підбита потвора. Район с. Недайвода, 1943 р.
 

Ольга з легкістю і головне з любов’ю виконувала завдання своїх наставників. У Москві саме готувалася велика експедиція до Середньої Азії.  Потрібно було піднімати індустрію цього регіону. Ользі Ландер запропонували поїхати в далекі теплі краї. Дівчина зрозуміла, що там вона набуде першого досвіду, а головне – їй самій належало приймати рішення. Це приваблювало. Батьки підтримали дочку, побажали повернутися тріумфатором і цілком підготовленим фотомайстром. Кіногрупа мала знімати документальні фільми про початок  перетворення пустель та Ферганської долини на оазу.

НА ФОТО: Фронтові фотокори (Одеса, 1944 р.)

На фотографії Ольги Ландер звернули увагу. Вона побувала у гущі подій, ось де життя било ключем. Люду прибуло величезна кількість  не заради теплого сонечка. Широкомас­штабні будови і справді вважалися всенародними. Після повернення до Москви Ольгу Ландер запросили на фотокорівську посаду до газети «Комсомольская правда». Щоправда, починала вона свою трудову діяльність у дуже популярній за радянськими часами «Комсомолке» на посаді рядового лаборанта. Їй плівки доставляли, а вона доводила їх до кондиції. Дівчина сумлінно ставилася до цих, досить вузьких обов’язків.

Трапився випадок. Захворів один із фотокорів. Решта – роз’їхалася по великій країні. А тут подія – пуск зрошувального каналу в Середній Азії. Літспівробітники готові до поїздки. Їх треба підкріпити фотокореспондентом. Лаборантка Ландер себе запропонувала в якості фотокора. «Лейку» показала. Це переконало редактора «Комсомольской правды». З’ясувалося, що Ольга Олександрівна вже побувала в місцині, коли плани побудови каналу тільки накреслювалися. Журналістська виїзна бригада на відмінно виконала завдання. На редакційній летючці відзначили всіх. І тих, хто писав, і того, хто знімав. Ось так Ольга Ландер увійшла до творчого колективу газети «Комсомольская правда».

У своїй скромній московській квартирі перебувала час від часу, від відрядження до чергової поїздки по країні. Здавалося, що Ольга сама шукала себе в професії. Все частіше шпальти «Комсомолки» прикрашали фотографії та репортажі Ольги Ландер. З початком війни групу московських журналістів евакуювали до Ташкента.

Зустріла там своїх давніх друзів по двох відрядженнях. Кінематографісти продовжували знімати фільми історико-патріотичної тематики. Як переважна більшість митців, сумувала за Москвою! Там залишилися їх серця і душі. І люди привітні, і тепло до нестями в Ташкенті, а додому тягне. Дехто писав листи з проханням відкликати до Москви і направити на фронт. Один колега зник, за ним – інший. Виїздили без попередження та застілля. Написала й Ольга. Їй ледь за тридцять. Невдовзі й сама пакувала нехитрі речі. І все! В путь! Далеку й невідому!

Хоча ні, Москва давно стала для Ольги рідною. Вона добре знала, де знаходиться Головне політуправління РСЧА. Саме туди її відкликали з Ташкента. Із тепла, міста хлібного у палаючий загальною ненавистю білий безкрай холодної півночі з її солдатськими пайками. Ольгу Ландер направили фронтовим фотокореспондентом.

У 1942 році вона мала виїзний характер роботи. З’їздить на фронт, а потім до редакції, в Москву. І так до початку Курської битви. Згодом Ольгу Ландер знову викликали до Головного політуправління діючої армії. Там призначили фотокореспондентом газети «Советский воин» Південно-Західного фронту. Вона була єдиним фотожурналістом-жінкою в цьому виданні.

Мало хто з чоловіків її професії мав медаль «За відвагу». А ось Ландер нагородили такою за участь у визволенні Харкова та форсуванні Дніпра. Від бою до бою, від міста до міста, де наладжувалося мирне життя, збагачувався фотолітопис Великої Вітчизняної і … ландерська «лейка», здавалося, «клацала» без перестану. Ночами майстриня друкувала свої фотографії. Частина йшла на шпальти газет, частину москвичка за викликом надсилала до газети «Комсомольская правда». Іноді їй звідти замовляли сюжети із фронтового життя.

Коли Південно-Західний фронт плавно переформували в 3-й Український, назва газети залишилася попередньою. В лавах редакції газети «Советский воин» із медаллю «За відвагу» на польовій гімнастерці, з тією ж «лейкою» в руках Ольга Ландер ступила на криворізьку землю. Одразу нові знімки пішли. Вони розповідають про подвиг і мужність наших визволителів. Ось солдат-артилерист тримається  рукою за перебитий ствол німецького середнього танка. Від самої броні залишилося кілька тонн обгорілого металобрухту. Броню зупинили каноніри з 228-ї стрілецької дивізії. В бою під Недайводою. На околицю Кривого Рогу нарешті дісталися бійці полкової розвідки. Жінки раді своїм. Пригощають, чим можуть. У самих негусто.  Слава Богу, дочекалися. А розвідники про свою місію не забувають. Пригощаються, а самі про німецькі позиції розпитують.

Добре, що фотокамера була в ту мить на «взводі». Ось і маємо кадр. Впав німецький літак і вибухнув. Це все, що від нього залишилося. Прямо-таки історичний кадр. Три доби не спати, три доби крокувати, аби його зняти. Більше цей крук наше криворізьке небо поганити не буде. Горить-палає німецька дюраль.

На Криворіжжі діяли два окремих радіодивізіони спеціального призначення, роти зв’язку, команди телефоністів. У сучасному бою їх допомогу важко переоцінити. Майже неможливо. На фото О. Ландер надія й опора командирів – двійко зв’язківців. Один вивчає на карті маршрут, інший із висоти дерева розглядає, як подолати цю відстань і живим залишитися, і зв’язок відновити. На дальньому плані напівзруйнований війною, або й часом тин. Характерний криворізький, із шматків кварциту.  Таку ж огорожу використовують й кулеметники. Залягли і б’ють із «максима». Наступ піхотного підрозділу прикривають. Такий сюжет можна уявити та на папері описати. Тільки фотокамера може передати справжній хід бою. Ольга Ландер його спіймала, і не тільки його. Недаремно вона друкувала в газеті «Советский воин» портрети героїв боїв. Газету розбирали батальйонами і ротами.

У щойно визволеній Одесі Ольга Олександрівна зустріла своїх колег. Вони із задоволенням позували на фоні старовинної гармати. Слава їм, фронтовим фотокорам.

На фронті фотожурналістка О.О. Ландер до медалі «За відвагу» заслужила й бойовий орден – Червоної Зірки. До Відню дійшла. Після Перемоги повернулася до Москви. З тією ж самою «лейкою». Фронтовичку із великим досвідом фотокора взяли в фотогрупу Всесоюзної сільськогосподарської виставки. Потім по країні поїздила за завданнями редакції газети «Советская Россия».

Ольга Олександрівна востаннє дістала свою фотокамеру – супутницю лихоліття – навесні 1995 року. Через рік визволительки Кривого Рогу не стало. Велике (1909-1995 рр.) життя, величний доробок і пам’ять.

(Всі фото належать авторству О.О. Ландер)

Володимир Бухтіяров, "Червоний гірник".

 

3 коментаря

Останні записи в блогах