Бесіди за кавою. У кожного своя екзотика

кореспондент
Записів: 57
Дата запису: 12.07.2013
Комментарів: 4

– Мені 25, я з Каліфорнії. Мій штат розташований на березі океану. В університеті я вивчала міжнародні комунікації, працювала на телешоу. І от тепер я в Україні.

Цей інтернаціональний діалог стався цілком випадково, тому що саме випадок познайомив мене з цією веселою афро-американкою з дредами та усмішкою на всі тридцять два. А зараз – ваша черга познайомитися. Отже, Тундрая Бартон, волонтерка Корпусу миру. З одного із сонячних і, скажімо так, небідних штатів Америки вона приїхала до Криворізького району, в селище міського типу Софіївку. Тут уже два роки поспіль працює з підлітками. Але про все це вона розповість сама.

– У тебе дивне ім’я.

– Так, і я не зустрічала своїх тезок. Це оригінальне ім’я придумала моя мама.

– Так ти навчаєш підлітків англійської?

– Власне, ні. Я допомагаю, в основному, учням профтех­училища краще засвоїти мову, але працюю тут як волонтер. Наша первинна мета – переконати їх у тому, що сигарети та алкоголь, наркотики не зроблять їхнього життя кращим. Розповідаю їм про ВІЛ/СНІД, про презервативи та безпечні стосунки. Це переважно юнаки від чотирнадцяти до двад­цяти одного, тож для них це актуально. Безперечно, все – англійською. Ось що я роблю. Представляю Корпус миру. Працюю у Софіївці, а п’ять або шість моїх колег-волонтерів працюють у Кривому Розі.

Український виклик

– Чим здивувала наша країна?

– Українці дуже важко працюють. Ці поля картоплі чи соняшнику… Американці такого навіть не бачать. Вони йдуть до найближчого супермаркету і там зустрічаються з картоплею. Мене вражають бабусі, які несуть важкі сумки зі своїх городів. Я побачила, як важко працюють тут люди, і це викликає повагу. На загал скажу, що у вас чарівна країна. Я була у багатьох українських містах. Здивував Львів, а от у Криму мені здалося на якусь мить, що я знов удома.

– А як щодо твоїх вихованців?

– Ми працюємо в рамках «Клубу англійської». Говоримо про здоровий спосіб життя, екологію, лідерів, волонтерство, граємо в різні ігри. Мені подобається працювати з дітьми. Іноді вони зводять мене з розуму через погану дисципліну. Та я сприймаю це як виклик, тому це додає драйву.

– Мабуть, дехто з вас потрапив і до Києва?

– Зовсім ні. Великі міста, особливо столиці, не потребують волонтерів. Там багато людей, котрі спілкуються англійською, більше різних закладів, набагато більше можливостей, ніж у маленьких містах або селах. Особливо в селах.

– Тебе, мабуть, часто запитують про те, чому ти покинула своє каліфорнійське місто і приїхала до Софіївки.

– Це правда. Було цікаво. Взагалі цікаво допомагати людям, особливо дітям, які позбавлені батьківської ласки. Також я допомагаю і собі, адже це ще й спосіб побачити світ, подорожувати, познайомитися з новими культурами. Люб­лю мандрувати. Остання країна, яку я відвідала, – Таїланд. Там я жила два місяці. Крім того, була в Польщі, Австрії, Чехії, Німеччині, Туреччині. Чотири роки мешкала в Японії. Дуже відчутно, що Японія – острівна держава. Більшість моїх знайомих тут не розуміють, чому я приїхала з Америки в Україну. Мені мало не щодня задають запитання такого плану. «Звідки ти? Зі Штатів? З Каліфорнії? Ого, а що ти тут робиш?» Мені так цікаво, це моя робота. Іноді важко. Особливо тому, що я погано знаю українську і російську, хоча за два роки навчилася трохи і вже більш-менш розумію, якщо це не суржик. Для мене така мандрівка – виклик. Я не нарікаю, я насолоджуюсь.

– Що значить для тебе бути волонтером?

– Я почала волонтерську діяльність у старшій школі. В Америці у старших класах ти повинен бути волонтером і навіть є певна кількість годин, які ти маєш відпрацювати щороку – до п’ятнадцяти.

– Бо це допомагає побудувати кар’єру в майбутньому?

– Роботодавці дійсно звертають увагу, чи людина віддавала свій час добровільній праці. Гадаю, люди йдуть у добровольці не через егоїстичні наміри. Більшість дійсно прагне долучитися до добрих справ.

Вчіться мріяти по-американськи

– Якщо говорять про Америку, то неодмінно згадують про її, Америки, мрію. Що для тебе американська мрія?

– Мати мрію, робити щось і бути готовим заради неї на багато що. Це не обов’язково мрія про гроші, багатство та мільйони. Це усвідомлення того, що ти можеш усе. Якщо я захочу бути багатієм, я стану. Захочу адвокатом – теж стану. Проживши у вас два роки, можу сказати: українцям трохи бракує віри в себе. У вас усе асоціюється з проблемою. Між тим, свобода мріяти і не боятися, що ти не здійсниш намріяного, – це вражаюче надбання. У нас є свої труднощі. Іноді думаєш: «Боже, які високі податки!» А вже через мить сама собі говориш: «Припини нарікати. Ти маєш чудове життя, багато можливостей, живеш у прекрасній країні. Насолоджуйся цим». Я знаю, що маю працювати, аби досягти того, чого хочу. Це складно, потрібно долати труднощі. Моя «американська мрія» – це успішна кар’єра, чим я займусь, очевидно, після повернення додому, а також фінансова впевненість у собі і мандри. Зі слів своїх друзів та знайомих іноді розумію, що Америку бачать як якесь ідеальне місце для самореалізації. Проте це не так. Усюди свої проблеми. Не варто думати, що разом із квитком до США тобі дадуть усе й одразу.

– Як ти потрапила до Софіївки?

– Ми підписуємо документи і чекаємо, куди нас спрямують. Не можемо вибирати ні країну, ні місто чи село, де будемо працювати. Мене могли відправити і в Африку. Коли дізналася, що поїду в Україну, то погано собі уявляла, куди збираюся. Мама взагалі спитала: «Це десь у Європі, здається?» А от батько як військова людина більш обізнаний з мапою світу – багато де бував, багато що бачив. Та батьки не заперечували: «То ти збираєшся до України? Ну а чому б і ні?» В Україні я вперше «зустрілася» з морозами, снігом. Зустрілася з людьми, які переживають за мене. У Софіївці бабусі іноді до мене підходять: «А тобі є що їсти, дитино?» Така турбота вражає. Нелегко жити в гуртожитку, призвичаюватися до холодної погоди й адаптуватися до нових умов. От моя сестра ніколи б так не змогла – занадто каліфорнійська дівчинка. Вона не може жити без машини, супермаркету і пляжу.

– Волонтерство передбачає роботу без винагороди.

– Нам американський уряд виплачує невеликі гроші для того, щоб жити, але це не заробітна платня. Ми не заробляємо гроші, але маємо власні потреби. Корисний бонус – після завершення терміну роботи Корпус миру допомагає з працевлаштуванням. Адже якщо ти відпрацював декілька років, допомагаючи людям, долав труднощі, не боявся мовного бар’єру, ти маєш право на те, щоб і тобі посприяли. Та й роботодавці, наскільки я знаю, залюбки беруть до себе волонтерів Корпусу. Уже сам той факт, що ти належиш до нього, викликає у них повагу. Та я своє дворічне «відрядження» сприймаю не як можливість заробити щось, а як змогу поринути в українську культуру, пожити українським життям. Це класна пригода. Городи, маленькі будиночки, курчата на вулицях, собаки в кожному дворі. Цього ти не побачиш у великому місті, якщо приїдеш як турист. Для мене це справж­ня екзотика.

Анна Родічкіна, "Червоний гірник".

4 коментаря

Останні записи в блогах