Через роки. Рідна кров

кореспондент
Записів: 20
Дата запису: 21.11.2013
Комментарів: 0

Я знаю дядю Ваню Галібу майже все своє свідоме життя. Батьків друг. І не просто друг. Друг дитинства. Уважні очі за товстим склом окулярів, по-дитячому щира усмішка.

Сором’язливий, трохи дивакуватий, завжди відкритий для оточення. Хазяйнував зі старенькою мамою, а по її смерті залишився один господар у хаті. Один…

Колись, при випадковій зустрічі, дядя Ваня повідомив новину – він знайшов могилу батька! Через шістдесят років сподівань. Через шістдесят років прохань і відмов, пошуку і відчаю, запитів і ввічливих: «співчуваємо, не знайдено». Знайшов рідну кров.

Дядя Ваня – дитина війни. Народжений у 43-му за кілька місяців до загибелі його батька. Чорна звістка прийшла разом із листом від ще живого Максима Галіби. Так співпало. У листі схвильований молодий батько чекає зустрічі з маленьким сином і сподівається побачитися з родиною під час короткої відпустки. Не судилося. Та друга, чорна звістка вироком лягла на все життя Івана – бути напівсиротою.

По вулиці, де проходило дитинство дяді Вані, у багатьох друзів батьки повернулися з війни, а малий Іван довго не розумів, чому його усміхнений тато дивиться на нього лише з пожовклого фото на стіні…

Можна уявити, що пережив дядя Ваня, коли довідався про місцезнаходження могили рідної людини.

Через шістдесят років після страшної звістки, у холодну зиму, саме в день загибелі батька в боях за визволення Кривого Рогу, посивілий син уперше ступив на старе кладовище маленького, заметеного снігом села, що на Дніпропетровщині. Протоптаної стежки не було, не кожному спаде на думку ходити на цвинтар у такий холод. Снігу на ту пору намело стільки, що ледве було видно силуети хрестів і пам’ятників.

Дядя Ваня зупинився і довго не наважувався шукати могилу рідної людини. Дав волю сльозам. Потім, подумки, звернувся: «Тату, я шукав вас стільки років. Де ви, тату? Це я, Ваня, кровиночка ваша…»

І пішов. Пройшов кілька рядів засніжених горбків, зупинився біля першого, що впав до серця. Нахилився і обережно відкинув сніг. Довго не міг прочитати літери. Усе перемішалося – сльози, відчай, надія. Коли опанував себе, у засніжених, викарбуваних у граніті рядках, серед багатьох прізвищ братського поховання, прочитав: «Рядовий Максим Галіба 1907-1944»…

Знайшов одразу. Не вагаючись. Знайшов рідну кров.

Через шістдесят років посивілий син стояв на могилі свого вічно молодого батька. Батька, якого назавжди відібрала у нього війна.

Так їм судилося зустрітися…

Леся Мариненко,  «Червоний гірник».  Фото з сімейного архіву

0 коментарів

Останні записи в блогах