Дім, де завжди тепло. Маленька жінка з великим серцем

кореспондент
Записів: 47
Дата запису: 06.03.2014
Комментарів: 0

Коли б я зустріла їх усіх разом десь на вулиці, думаю, не одразу розпізнала б, хто серед них мама. Невисока на зріст, тендітна,

Світлана Володимирівна сама більше схожа на підлітка. Завітавши в дружну гарну родину Світлани Чабаненко та Віталія Індюченка, зрозуміла, що в цієї маленької жінки велике материнське серце, здатне обігріти теплом і ласкою не тільки двох рідних діток, а ще й шістьох прийомних.

Звичайно, однієї зустрічі, напевно, було б замало для такого висновку, бо ж правду кажуть: щоб зрозуміти іншу людину, треба стоптати хоча б одну пару її чобіт. Але ось краєм ока спостерігаю за непосидючим п’ятирічним  Дениском, за тим, як він довірливо горнеться до мами, як радісно обціловує всіх своїх прийомних братиків і сестричок, як сам, на власний розсуд, а не за чиєюсь підказкою, ділиться своїми цукерками з усіма, і розумію, що так може себе поводити тільки дитина, яка почувається тут рідною, своєю, облюбованою з усіх сторін. І не помиляюсь, бо в розмові раптом спливає, що вдома Дениска всі лагідно називають Кахуня (від слова «кохати»).

На моє запитання, чому вони з чоловіком вирішили стати прийомними батьками, Світлана Володимирівна відповідає так:

– Знаєте, у нас завжди була велика родина – крім своїх дітей, ми ще свого часу виховували осиротілого племінника, з нами жив також дідусь. Словом, коли дідуся не стало, а племінник виріс, нам зробилося якось самотньо. Два роки вагалися, доки зважилися стати прийомною родиною для чужих дітей. Першою п’ять років тому  взяли до себе Сашу – зараз їй 13. А потім ще шістьох хлопчиків і дівчаток. Це коли одна дитина в родині, про другу й думати страшно. А коли їх уже п’ятеро, шестеро, то сьомому місце легко знаходиться. Скажімо, за регламентом мені як мамі не можна хворіти, але ж трапляється. І тоді наші дівчатка і малого Дениска в садочок відведуть, і їсти наварять, і в домі приберуть, і виперуть, якщо треба. Бачите, ми ось досі в ремонті, то хлопці вже самі і отвори для розеток вирізали, і суміші колотили, і штукатурили. Чоловік їх навчає все уміти робити руками – знання ж за плечима не носити. Ось Валера у нас хоче стати помічником машиніста електровоза, а Ваня приміряється до водійської професії. На канікулах старші діти у тата на фірмі працюють, він їм платить за роботу. Так що чим нас більше, тим нам легше.

– Недавно ще раз переглянула телефільм про сімейний дитячий будинок. Так там мама розпустила два разки намиста – чорного й червоного. І коли щось у родині ставалось хороше, вона нанизувала на нову нитку червону намистинку, коли погане – чорну. Та низочка висіла на видному місці. А у вас як?

– Та й у нас попервах чорних намистинок не бракувало, – сміється Світлана Володимирівна. – Кожна дитина приходить уже зі своєю долею,  як правило, гіркою. В усіх наших дітей є якась рідня, у декого батьки є, але діти тут, і цим усе сказано. Ми не забороняємо дітям спілкуватися з родичами. Скажімо, Ваня не тільки провідує рідню, а й допомагає їй. Ми з чоловіком вважаємо, що так правильно. Діти виростуть і самі розберуться в усьому. Недавно від нас пішла перша випускниця – тепер вона самостійно живе в гуртожитку. Дівчина прожила в нас рік, але так і не прийняла нових правил співжиття. І таке буває.  А ось наші старшенькі Настя і Ваня не хочуть від нас відділятися, хоча вже й могли б. Сашко Решетняк у нашій родині з травня минулого року, але ми з ним якось швидко знайшли спільну мову.

– Хоча мені спочатку не дуже хотілося звикати до дисципліни, – чесно зізнається Сашко, – але тепер я розумію, що так жити набагато краще й цікавіше. Тато з мамою ніколи нас дарма не насварять і образити нікому не дадуть.

– А як же інакше? Так і мусить бути, – каже Світлана Володимирівна. – Єдине, вважаю, що може розтопити зболену дитячу душу, взагалі прикрасити світ, – це любов. Одне до одного, до того, що ти робиш, до того, що тебе оточує, правда ж, діти? Ось подивіться, як гарно наші дівчатка вишивають, малюють. Настя Фіртич навіть відзначена дипломом на міському фестивалі дитячої творчості. Саша Решетняк робить чудові квіти з бісеру. Хлопці ходять у секцію з боротьби. А ще на цих канікулах наші діти побували в Дніпропетровську на губернаторській ялинці, повернулися додому з подарунками. А на Президентську ялинку до Києва їздили разом з татом. Діти вперше побували в Палаці «Україна», а потім ще багато гуляли Києвом. Тож хочемо подякувати всім, хто не обходить увагою нашу родину, – міській і Жовтневій районній владі, громадській організації «Сяйво веселки». Коли минулого року ураганом пошкодило дах нашого будинку, а градом повибивало вікна, саме  «Сяйвом веселки» було надано кошти на їх відновлення.

– Чи плануєте поповнювати свою родину, чи, може, і вісьмох досить?

– Ми з дітьми вже обговорювали цю  тему, – посміхається жінка, – і прийшли до висновку, що нашого спільного тепла цілком вистачить, щоб обігріти ще одну дитину-сироту. Так що все ще може бути.

Мотрона Панова, "Червоний гірник". Фото Олександра Портнягіна

0 коментарів

Останні записи в блогах