До Дня Перемоги. "Здрастуй, міно, прощавай, Батьківщино!"

автор
Записів: 86
Дата запису: 08.05.2014
Комментарів: 0

24 березня він відсвяткував свій 88-й день народження, але ясному аналітичному розуму, зваженості й мудрості ветерана Великої Вітчизняної війни Олександра Опанасовича Варешка може позаздрити й молодь. Мій шанований співрозмовник (а за приємним збігом обставин, ще й земляк) у далекому буремному минулому був вправним артилеристом.

Народився Олександр Опанасович на чарівному Поділлі, у Хмельницькій області. Коли радянські війська в 1944-му звільнили південно-західну Україну, Волочиський військкомат призвав 18-річного Сашка до армійських лав. Разом із ним із села на фронт пішло 4 чоловіки, з трьома односельцями юнаку пощастило воювати пліч-о-пліч. Хлопців розподілили у навчальний полк в Гороховецькому таборі під Горьким. Там із них 3 місяці готували молодших командирів, десантників.

«Гей, гармаші! Озвітесь із гармат!»

– Служба моя пройшла під гаслом «Здрастуй, міно, прощавай, Батьківщино!» – жартує колишній артилерист, – бо в першу чергу ворог намагався знищити саме гармати. На навчанні в таборі ми, молоді курсанти, стрибали з парашутом, разом з ПТР-ами (протитанковими рушницями) та амуніцією. Нас піднімали вгору на аеростатах і, не чекаючи, поки ми самі насмілимось стрибнути, примусово скидали вниз. Не церемонились. Пізніше ми дізнались, що нас планують кинути на Калінінград, де загибель була б просто неминучою, але не судилося. Може, Сталін нас пожалів?..

На довгі воєнні місяці новоспечений артилерист Варешко став нерозлучним із бойовою подругою «сорокоп’яткою» – 45-міліметровою гарматою. Служити сержанту довелось у 356-му полку 114-ї стрілецької дивізії 4 Українського фронту. Гучний голос його влучної «сорокоп’ятки» запам’ятали Польща й Болгарія, Угорщина й Австрія.

– Ця гармата завжди на передовій, б’є прямим наведенням по відкритій цілі, – з гордістю розповідає Олександр Опанасович. – Безпосередньо в атаку я не ходив: ми, артилеристи, били по вогневих точках, підбивали танки. Але всюди, де б не воювали, перевозили за собою парашути (на випадок стрибків). Якби на фронті все-таки довелося стрибати, то навряд чи вижив би. Після взяття Відня й Будапешта, ми переходили Альпи, як Суворов. В горах всі добряче обморозились: і ми, і німці, що відступали. У цих місцях командували власівці, їх і самі гітлерівці побоювались. У полон власівці не здавалися, бо, крім розстрілу, їм нічого вже не світило. Тут, в Альпах, мене контузило й поранило в ногу – дуже близько розірвався снаряд. На допомогу прибіг мій друг-земляк, що служив ад’ютантом...

У споминах літнього ветерана навіки залишиться пекельне горнило навколо угорського озера Балатон. Скільки там наших солдатів перебили німці! Скільки танкістів там полягло! Німецькі підлітки, озброєні потужними фауст-патронами, ховалися в окопах і звідти цілили по наших танках – пробивали панцирники наскрізь, нерідко зносило й башту. Тому частенько командир екіпажу йшов попереду танка з пістолетом і роздивлявся навсібіч, чи не залягли в шанцях фанатичні хлопчаки-гітлер’югенди. Крім кривавих боїв, пригадує Олександр Опанасович, як у болгарському містечку німці залишили цистерну спирту. Наші солдати спокусилися міцною рідиною й черпали її казанками вдосталь. А надвечір німці повернулись і звіряче перебили усіх до ноги.

– Зустрічали наші війська по-різному, – неспішно відповідає на моє питання Олександр Опанасович. – Болгари – спокійно, привітно. Якщо котрийсь із вояків намагався роздобути в їхніх оселях чогось смачненького, господар завбачливо кричав: «Я болгарин, я болгарин!» Австрійці поглядали на нас із пересторогою. У Відні до центру міста фашисти звезли купу вугілля і замаскували в ній вибухівку. Але вона, здається, так і не рвонула. Пам’ятаю, як при переправі через гірську річку Рабу потонули дві наші гармати з чотирьох. Уявіть, замість мотоциклів, 600-кілограмові гармати тягли дві сіренькі конячки. Якось командир полку сказав, що кожну з них треба було б нагородити орденом Вітчизняної війни.

Бойові дії для сержанта Варешка закінчились в австрійській столиці. На грудях визволителя задзвеніли медалі «За взяття Відня», «За взяття Будапешта» і «За Перемогу», ордени Слави 3 ступеня і Вітчизняної війни 2 ступеня. «Коли дивишся смерті у вічі, ніхто не думає про ордени, – запевняє ветеран. – Спочатку, коли навколо тебе реве суцільний вогонь, відчуваєш заціпеніння, а потім якось втягуєшся. Людина до всього звикає»...

Після війни Варешко отримав освіту бухгалтера, замолоду попрацював у бухгалтерській справі. Вступив до Комуністичної партії, але розчарувався в діях комуністів ще за радянської влади. До Кривого Рогу чоловік приїхав услід за коханням – одружився з криворожаночкою. У Кривбасі, закинувши паперові справи, пішов працювати на КМЗ машиністом крана з прибирання гарячого металу. У парі з дружиною вони виростили трьох достойних, успішних синів. Двоє з них стали кадровими військовими, полковниками, а третього сина – Олега, відомого на Криворіжжі пасічника, називають своїм ангелом-охоронцем. Він мешкає у Кривому Розі і повсякчас турбується про батьків. Діти і внуки – то найбільша гордість сивого ветерана, його найцінніше багатство...

– Виховувати дітей треба власним прикладом: як ти себе поводиш, так і діти наслідуватимуть, – переконаний Олександр Опанасович. – Так склалася доля, що мій старший син, капітан 1 рангу, полковник, тепер живе в тому самому Калінінграді, куди колись мали перекинути мене... Так що я все-таки там побував – їздив до сина, і він організував мені екскурсію цим символічним, пам’ятним для мене містом...

Тетяна Дрєєва, "Червоний гірник". Фото Андрія Трубіцина

 

0 коментарів

Останні записи в блогах