Добродій Слово. Травнева зустріч

кореспондент
Записів: 20
Дата запису: 26.05.2014
Комментарів: 0

Добродій Слово. Привіт, привіт, мої маленькі друзі! Що, усі зачекалися літнього відпочинку? А він, той відпочинок, уже скоро-скоро завітає з теплим сонечком і незабутніми літніми днями. Хтось мені розповість, як він проводить літо? Де буває? Що робить?

Я, наприклад, обожнюю бувати в селі. Пам’ятаєте, що написав про село наш великий поет Тарас Григорович Шевченко?

«Село! І серце одпочине.
Село на нашій Україні –
неначе писанка, село».

А й справді! Село – то хліборобська душа України. В селі все інакше - повітря прозоре, а небо торкається плечей – низько-низько! Там пахне землею. Хлібом пахне. Сіном і квітами. Там особливі зорі й дивовижні ранки. Там люди щирі та доброзичливі. Обов’язково знайдіть можливість навідатися до села на канікулах! А потім напишіть мені про запашне молоко і солодкі черешні. А ще - про смачні бабусині пиріжки. Про те, як ви допомагали старшим в їхній нелегкій праці. Мені будуть цікавими ваші враження!

Ось що того року написав мені мій знайомий хлопчина. Чекатиму від вас таких же гарних листів!

Моє рідне село

Моє село невелике, порівняно з містом, але дуже мальовниче. Зветься воно Василівкою, на честь хлібороба Василя, який першим поставив тут хату.

Той Василь дуже вдало вибрав місце для оселі. Опис місцевості, де розташовано село, я почну з річки. Вона тиха, заросла комишем. Річка протікає відразу за околицею нашого села. Там купаються гуси, а на березі пасуться корови.

Далі знаходиться шматок незайманого степу, горби та схили. Весною він увесь заквітчаний, а влітку вітер доносить до села духмяні пахощі степових трав. Поруч зі степом – рівні зелені поля. Тут агрофірма та фермери вирощують пшеницю, кавуни й дині, а ще — овочі.

На схід від села розташований невеликий та неглибокий ставок. Він має штучне походження. Його вирили десь сімдесят років тому. Саме сюди селяни приходять рибалити та купатися, бо в самій річці суцільні мул, комиш та жаби.

Ще на річці водяться видри, білі чаплі, навіть хижі ласки. У степу можна зненацька наполохати зайця або ховрашка. А одного разу, коли зима була холодна, люди бачили просто за околицею села старого сірого вовка.

Але наше село – цивілізоване. У ньому багато вулиць, є газопровод, магазини, середня школа, дитсадок, будинок культури. Ще в селі є церква, саме тому село споконвіку зветься селом, а не хутором. До нас можна доїхати з районного центру на автобусі, який ходить тричі на день.

Більшість селян живе у садибах. Вони саджають великі городи та збирають у власних садках яблука, вишні, черешні, груші... Проте біля сільради є кілька двоповерхових будинків з квартирами.

Коли я стану дорослим, то обов’язково поживу певний час у місті. А потім повернуся до рідного села, бо мені до вподоби жити серед природи. Вважаю, що для мене це найкраще місце на землі.

Сподобалась розповідь? Отож! Напишіть мені! Найкращу історію про літній відпочинок ми надрукуємо в наступних випусках нашої газети.

Якщо приїхати до села, то перший, хто може нас зустріти на зеленому полі, – це корівка! Так, так! Та сама, що дає нам запашне молоко! От що про красуню-корівку написала українська поетеса Марійка Підгірянка:

Рожанка

Пасися, Рожанко,

Щоб добре напаслась!

То й буде багато

І сира, і масла…

Пасися, Рожанко,

В пахучому зіллі,

Тобі причеплю я

Дзвіночок на шию!

Пасися, Рожанко,

На свіжій травичці,

Тебе напою я

У чистій криничці.

А от що Марійка Підгірянка написала про своє дитинство у селі:

Що я люблю

Люблю матусю, батька люблю,

Люблю хатину рідну свою,

І рідну школу, і вчителів,

Село, де вперше сонце зустрів.

Люблю в криниці блакитну глиб

І лан, що родить для мене хліб,

Садок, з якого грушки несу,

Горбок, де білі вівці пасу.

Бо ті горбочки, лани, ліси

Для мене повні добра й краси,

Бо все, що бачу навколо я, -

То люба, рідна моя земля!

А це – враження ведучої нашої сторінки Лесі Мариненко від рідного українського села:

В мого села, як в неба, – очі сині

Моє село з розлогими садами,
Біля криниці рідна постать мами…
Рушник барвистий і рясна калина -
Це найрідніша в світі Україна!

Вечірня пісня цвіркунів у полі,

І дух землі на рідному роздоллі.

В землі батьківській є життєва сила,
Що надихає і дарує крила!

Ланів вечірнє з небом шепотіння,
Мережива на сонці павутиння.
Солодкий дух від теплої хлібини -
І це є часточка моєї України.

Крізь зелень яблунь сонце сліпить очі,
Фіалково-духмяний подих ночі.

Моє село! Ці незабутні миті!

Подібного немає в цілім світі!

В безкраїм небі зірка засвітилась,
Росою втомлена земля умилась.
В мого села, як в неба, - очі сині.
Таке буває тільки в Україні!

А от що Леся Мариненко розповіла про своє дитинство:

Доросла

Я приїхала в село! Так? Так!

Мене рік тут не було! Так? Так!

Я за рік вже підросла Так? Так!

То ж малою я була! Так? Так!

Я любила зверху вниз! Так? Так!

Часто падала без сліз! Так? Так!

Я боялася Бровка! Так? Так!

І тікала до ставка! Так? Так!

В бур’янах ховала гнів!

Все село мій чуло спів!

Билася з сусідським внуком,

Все за мною грюком, стуком!

Проганяла вредних кіз -

Обідрала всенький ніс!

Загубилась в кукурудзі –

Всі шукали – рідні й друзі!

Руки всі в синцях і вавках, -

Ну хіба я вам не мавка?

То ж малою я була!

А тепер я підросла!

Тільки що це? Знов потреба

Вже дістати того неба!

Заспівати на черешні –

Хай почують й нетутешні!

Поганяю я Бровка,

Груш наїмся із садка!

Посварюсь з сусідським внуком,

Закричу левиним звуком!

Забрудню новеньке плаття,

Розведу в садку багаття!

Полякаю я курей

У хліву із-за дверей.

Наостанок у бабусі

Молока з відра нап’юся

І засну солодким сном

На соломі під вікном!

Всі в селі дивуються! Так? Так!

Мною всі милуються! Так? Так!

То ж тоді була маля -

Подорослішала я!!!

Так?...

Добродій Слово. Ну що, любі мої, тепер пограємо? Пропоную вам чудові ігри на повітрі. У селі на просторі ці ігри дарують ще більш радісні, хвилюючі враження. Бажаю гарного настрою!

Сiрий кiт

У цiй грi всi учасники, крiм ведучого, "сiрого кота", - "мишi". Вони стають ланцюжком i, тримаючись один за одного, ходять по майданчику по прямiй, по колу чи по кривiй лiнiї. Першим у ланцюжку стоїть "сiрий кiт". Пiд час руху вiн запитує:

- А є мишi в копицi? 
- Є! - вiдповiдають "мишi". 
- А не бояться кота? 
- Нi! 
- Ой, як кiт хвостом поворушить, то всiх мишей подушить!

За цими словами "мишi" кидаються врозтiч, а "сiрий кiт" ловить їх. Спiйманий гравець стає "сiрим котом", а його попередник - "мишею".

Квочка

У цю гру діти люблять грати найбільше - напровесні, коли вперше випускають квочку з курчатами надвір. Забивають в землю кілочок, прив'язують мотузок до кілочка; по вибору хтось із дітей стає за квочку і, взявшись за кінець мотузка, під приспів:
Ходить квочка
Коло кілочка,
Водить діток,
Дрібних квіток. 
Діти-квіти: "Квок",

- ходить по колу. 
Після слів "Діти-квіти: "Квок" - усі розбігаються хто куди, а квочка, квокчучи, ловить їх та збирає докупи.

До нових зустрічей! Пишіть мені! Завжди ваш Добродій Слово.

 

0 коментарів

Останні записи в блогах