Герої Майдану. Під перехресним снайперським вогнем

автор
Записів: 86
Дата запису: 16.04.2014
Комментарів: 0

Насправді ані героєм, ані великомучеником Сашко себе не вважає – не любить зайвого пафосу. Просто «пройнявся», - каже він, - тим п'янким свобідним духом, що панував на столичному Майдані в лютому зимовому місяці. «Пройнявся» – так звичайно-буденно пояснює криворізький парубок Олександр Пронько вплив буремного революційного руху на його свідомість.

Ми вже писали вам про нашого 27-річного земляка, пораненого в кривавих сутичках на Майдані 20 лютого. Телефоном із Тернополя Сашко розповів мені, як потрапив у те пекельне горнило. Розповів щиро й відверто, не розкидаючись принагідно голосними патріотичними гаслами...

– До Києва я вирушив 13 січня, коли все ще було тихо й спокійно. Мені казали, що там гроші платять, і я зможу заробити гривень 600. Про існування двох різних майданів я тоді не знав. А тут якраз фінансові проблеми обсіли, тож і поїхав... Але коли прибув до столиці, прийшов на Хрещатик і почав спілкуватися з людьми, – все у свідомості перевернулося, пріоритети змінились. Я одразу ж записався до сотні самооборони «Львівська брама» і заступив у нічну зміну. Думка про гроші пропала вже зовсім скоро. Патріотизм, можна сказати, визрів прямо на Майдані. Я так втягнувся, що залишився тут аж до сумнозвісного 20 лютого. За час протистояння пройшов військовий гарт: був обстріляний гумовими кулями, які потрапили в шию і обпекли стегно, а ушкоджень від бруківки та газу я вже й не рахую.

– Ти один з Кривого Рогу поїхав на Майдан? Друзів та однодумців не було?

– Один. Я не так давно живу в Кривому Розі, мої батьки з Новомосковського району. Загалом зі сходу країни активістів на Майдані було дуже мало. Я попервах намагався встановити контакт з криворіжцями, але вони були під партійними прапорами і стояли за інші ідеали.

– Тобі як «східняку» важко було знайти спільну мову з самооборонівцями, більшою мірою галичанами?

– Так, спершу відчував недовіру до себе через те, що я з Дніпропетровщини. Думали, може, засланий якийсь... Але пересторога щодо мене тривала, поки я не був поранений на Інститутській. Загалом скажу - події на Грушевського не порівняти з тим, що ми пережили на Інститутській. Пам'ятаю, як почалось протистояння і нас погнали...

– Ви були озброєні?

– Травматиками.

– Коли відчув, що в тебе поцілили, страшно було?

– Спочатку страшно не було. Коли второпав, що поранений у ногу, почав повзти. Страшно стало пізніше, коли зрозумів всю нашу беззахисність. Були побоювання, що силовики переможуть, і тоді всіх, хто лежить поранений у Жовтневому палаці, перестріляють. Правду кажуть, що перед страхом смерті все життя кінострічкою мелькає перед очима. Так було і зі мною. На всяк випадок зателефонував тоді знайомим у Кривий Ріг: якщо не вийду на зв'язок, значить, мене застрелили.

Пізніше швидка доправила нашого бійця до 12-ї лікарні. Там він трохи заспокоївся. Столичні медики прооперували поранене коліно: скріпили пробиту кістку гвинтами, залатали рану. Продовжити лікування герою революції запропонували в Тернополі.

– Я трохи опирався цій ідеї, але потім погодився, - розповідає Олександр. - Боявся їхати на Західну Україну, бо не знав, як мене там сприймуть. Тернопіль сподобався, ставились до мене дуже добре, люди тут привітні. Місцеві лікарі запевнили, що реабілітація триватиме 3-4 місяці.

Про хороброго земляка дізнались активісти криворізького громадського руху, автомайданівці. Вони відвідали Сашка на Тернопіллі – їхня допомога й підтримка були для нього дуже доречними. Після курсу лікування, ще кульгаючи, хлопчина знову майнув на Майдан, побачитись з побратимами, хрещеними вогнем. Нині він проходить реабілітаційний курс в лікарні під Білою Церквою. Потроху починає ходити без ціпка.

– Коліно згинається на 90 градусів, усе краще і краще стає,- звітує мені в смс-ках. - Але радість одужання навіки затьмарена болем утрати - під обстрілом снайперів загинули два моїх побратими зі львівської сотні...

– Як гадаєш, Сашку, недарма люди голови склали?

– Ні, недарма. Впевнений, що результат буде. Тільки не одразу, потихеньку.

– Які відчуття найбільше запам’ятались після пережитого?

– Захват! Захват від того, що ти не один! І біль – безкінечно жаль хлопців, які полягли.

– Значить, будемо жити і їх пам’ятати?

– Аякже. Ось тільки приведу ногу до ладу, щоб бути повноцінним.

– А тоді, мабуть, на пошуки дівчини? Ти ж вигідна партія – будівельник, на всі руки майстер?

– Та побачимо, які там наші роки...

Тетяна Дрєєва, "Червоний гірник"

 

0 коментарів

Останні записи в блогах