Грані. «Люди дощу»: тест на гуманність

кореспондент
Записів: 59
Дата запису: 24.12.2012
Комментарів: 0

Двоногі нібито повелителі природи поводяться дивно. Розграбували надра і ще глибше занурюються до ядра планети, не ймуть спокою відкрити всі секрети світобудови. Оком накинули на сусідні галактики. Наввипередки створюють штучний інтелект.

Збагнути ж душу і розум самих себе бракує часу, хоча досконале вивчення собі подібних як виду мало б стати відправною точкою більшості наук. Далебі, навіщо ті зібрані трильйони терабайт інформації про Марс, якщо цивілізація нехтує пізнанням явищ ніби й не сенсаційних, проте без розуміння яких життя не є безпечним, спокійним, повноцінним.

Шанс подолати прірву

Анжела Данелян спочатку впала у розпач, коли почула діагноз сина. Проте капітулювати перед ударом долі й гадки не мала, заглибилась у знайомство з особливостями недуги своєї кровинки і збагнула: аутизм – ніяка це не болячка.

– Такий стан, за правило, з’являється в дуже ранньому віці після сильних стресів, як це трапилось і в нашій родині, – розповідає вона. – Сучасна медицина так і не збагнула механізм таких незворотних змін у дитячій психіці. Складно загальноприйнятими поняттями описати реакцію аутиста на сприйняття оточуючого, дитина зовсім по-іншому бачить світ, існує суто в собі. До буденних звичайним особам речей аутистів потрібно «підводити» поступово, а таке завдання вимагає надтерплячості.

Риторичне питання до всіх матерів: як щиро спілкуватися з дитям, оточувати його турботою, не зазираючи в очі? А такі, як мій Дмитрик, здебільшого відмовляються йти на зоровий контакт. Справа вельми копітка, поза спецзакладом майже не існує умов для вирішення такого титанічного завдання – нерідко й звичайне маля важко привабити певною цікавою темою настільки, щоб надалі покласти її в основу спілкування. Донедавна існував, не побоюся категоричності, жорстокий вибір: на власний ризик перейматися становленням дитини вдома чи на загальних підставах здавати в притулок для розумово неповноцінних і бачити її протягом року лише двічі. На наше щастя, тепер такими дітьми опікуються фахівці Криворізької спеціальної загальноосвітньої школи-інтернату №2, дехто з батьків доручає педагогам дітей на тиждень з тим, щоб провести разом вихідні, інші, як я, віддають зранку до вечора.

Прикро констатувати, та нерідко зустрічали ми з Дмитриком вражаючу бездушність і дорослих, і, що найболючіше, малих. Коли на ігровому майданчику однолітки, а то й старші, підлітки, удавались до глузування або відвертих брутальних знущань над беззахисним, «не таким», як вони, моїм дитям, я мовчки ридала від безсилля. Нарешті мій син отримав шанс поступово подолати прірву між собою та «здоровим» людством.

До речі. За узагальненими спостереженнями Благодійного фонду взаємодопомоги та захисту осіб з аутизмом «Контакт», у світі кількість дітей з таким діагнозом наближається до 1%. У країнах Європи формально показник варіюється, проте не через дійсно суттєво відмінний відсоток недужих, а різну спроможність лікарів вчасно розгледіти симптоми.

Любов батьківська  і педагогічна

Директор школи-інтернату Ольга Ільченко зазначає, що проблема виховання дітей-аутистів та з синдромом Дауна визрівала десятиліттями, за радянського часу їм не приділялось належної уваги:

– Наш заклад за півстоліття існування накопичив багатий досвід у різних аспектах, на певному етапі уникати зрушень у даному напрямі стало неможливо. Колись вели групи малят лише з легкою розумовою відсталістю, проте у дефектології виробились глибші педагогічні підходи, поступово почало з’являтись дедалі більше інших чітких діагнозів, звісно, усі потребують окремого підходу, «єдиною гребінкою» вже ніяк не обійтись. Кардинально змінився підхід до певних категорій людей, тепер потрібно докласти зусиль для перетворення їх у повноцінних представників соціуму, а не розглядати як безнадійних інвалідів. Само собою, при такому підході закриті дитсадки, ізоляція в родинному колі (нехай і в оточенні щирої турботи рідних) не дозволяють досягнути гідних результатів.

Схожої практики в області не було. Щоб на високому рівні якісно осягнути намічені обрії, довелось вносити додаткові положення в статут, спільно з Інститутом вдосконалення вчителів розробляти індивідуальні навчальні програми, відкривати групи для дітей з помірною розумовою відсталістю. Приймаємо малечу з усього Кривого Рогу та прилеглих районів.

Важливим моментом є робота з родинами: не омину факту, що з порядними людьми приємно вести плідне спілкування, бо менш відповідальні «генетичні предки» намагаються позбутись проблемних діток у ранньому віці. Подібна спільна праця не бариться дати хороші плоди, для прикладу згадаю ситуацію з Євгенчиком К. Його татко і мама, палаючи великою батьківською любов’ю, наполегливо опрацювали гору вузькопрофільної літератури, у деяких аспектах і зараз здатні дати великої фори дипломованим психіатрам, однак у домашніх стінах не існує змоги адаптувати аутиста до рівноправного існування поруч з, умовно кажучи, нормальними ровесниками. Протягом двох років перебування Жені в інтернаті нам спільно виявилось під силу зробити майже диво, хлопець не замикається в собі, зазвичай має веселий настрій, призвичаївся до комунікабельності. Ходімо, переконаєтесь.

До речі. Медикаментозного лікування потребують менше 10% аутистів, іншим потрібна педагогічно-психологічна корекція. Суто українська реалія: аутизм перетворено в… дитячу хворобу, бо нікому й ніколи після 18 років такий діагноз, очевидно, з огляду на застарілі інструкції ще радянської доби, не ставився.

Добрі заздрощі та ревнощі

В ошатному кабінеті жваво щебетали шестеро молодших школяриків, типова група. Побачили націлений фотооб’єктив – і наука виявилась забутою, учні наввипередки кинулись позувати. Радісний лемент заповнив клас – на втіху директору і класному керівнику Ірині Охріменко. Згаданий Євген без жодних ознак страху перед сторонніми продемонстрував уміння набирати з підмагнічених літер на класній дошці складні слова. Ніяких ознак неповноцінності, вад інтелекту, психіки неадекватності!

– Це зовні все виглядає безхмарно, – пояснила Ольга Володимирівна. – Позаду проліг нелегкий шлях адаптації. Не перебільшую наші заслуги, однак і не нарікатиму на тяжку працю, таке маємо покликання. За ідеальних обставин до старших класів діти мають повністю бути готовими навчатись у звичайній школі. Це реальна мета, проте зусиль належить докласти колосальних, і до цього готові. Кожна дитина по-своєму унікальна, стосовно аутистів, трапляється різний ступінь самозаглиблення, відтак і впроваджуємо до кожного індивідуальний підхід. Їхній спільній рисі – посидючості, схильності до тривалої, монотонної, фактично ювелірної праці – треба позаздрити. Лишень погляньте на розвішані стінами вишиванки: деякі з них створюються довгими місяцями!

Я два десятиліття віддала інтернату. Після здобуття диплома спеціаліста з початкового навчання та малювання, у «масовій» школі витерпіла тільки рік, відчула необхідність проміняти консервативні методики на прагнення до новаторства. Моя мама працювала в інтернаті з моменту його відкриття, натхненно переповідала про пошуки нових форм роботи з дітьми, потребуючими особливого піклування, відтак я відважилась продовжити сімейну лінію. Вважаю, присвятила себе, мабуть, найлюдянішому розділу педагогіки. Та й узагалі, ставлення до, у цьому разі, аутистів є тестом на гуманність суспільства.

На уроці була присутня Ірина Стецькова, мама одного з підопічних, яка висловила своє враження від навчального закладу:

– Удома, незважаючи на наші величезні старання, син перебував у міцному коконі суто свого світу. Відмовлявся вчитись, розмовляти, зовсім себе не обслуговував бодай в елементарних речах. До слова, зіткнувшись із невблаганними обставинами, я досі не зустрічала обґрунтованого пояснення походження вислову «люди дощу», як заведено називати аутистів. Напевно, вони відгороджуються від інших невидимою стіною, немов пеленою холодної зливи. Споглядаючи його сьогоднішнього, не втримую сліз щасливого розчулення – вільно читає, пам’ятає чимало віршів, знає правила переходу вулиці та безліч іншого, що ще в недалекому минулому було на рівні фантастики. Вгамовую свою ревність, бо на вихідні відмовляється покидати товаришів і наставників.

Тарас Затульний, "Червоний гірник". Фото Олександр Портнягін.

0 коментарів

Останні записи в блогах