Коли талантові до пари доброта

кореспондент
Записів: 47
Дата запису: 23.01.2014
Комментарів: 0

Добре пам’ятаю своє перше враження про червоногірничан. Літо 1986 року. Доля закинула нашу родину в Кривий Ріг. Отож у приймальні «Червоного гірника» очікую, щоб зайти до редактора Володимира Савруцького. Як сказала мені молоденька секретарка, у нього зараз Ткачук і Крамаренко – так я вперше почула ці прізвища.

А далі – відчиняються двері і від редактора виходять двоє високих, ставних, красивих хлопців. «Ну з такими орлами, – подумала я, – чом би не працювати!» Згодом, познайомившись ближче, дізналася, що обидва, як і я, – випускники Київського державного університету, а це, вважаю, уже знак якості. Віталій Ткачук принагідно й досі з теплотою згадує нашу викладачку української мови Марію Устимівну Каранську, яка безбожно шпетила своїх студентів за найменші мовні огріхи, але таки добивалася, аби ми і думали, і писали по-українськи соковито, барвисто.

У ті роки «ЧГ» виходив 5 разів на тиждень тиражем 110-130 тисяч примірників. Це при тому (аби моїм молодим колегам був зрозумілий темп роботи), що матеріали писалися від руки, здавались у машбюро, далі так само вручну набиралися на лінотипі (така велика друкарська машина, яка відливала газетні рядки з металу). З тих рядків складали сторінку, робився її відтиск, який за трьома верстками читали коректори. Тож для журналістів був щоденний «план до двору» – здати 250 рядків будь-якого жанру. І в понеділок кожний з нас чітко знав свою «клітинку» в номері на суботу та неділю. А ще ж мішки читацьких листів, десятки відвідувачів, робота з робітничими кореспондентами, з юнкорами. І все це якось залюбки, з кумедними розіграшами, дружніми епіграмами. Генеральним штабом редакції був секретаріат на чолі з Григорієм Гусейновим, який притягував до співробітництва талановитих людей. Таких, приміром, як нинішній художник зі світовим ім’ям Володимир Волєгов. Віталій Ткачук теж якийсь час працював у секретаріаті й відзначався тим, що придумував до наших статей поетичні заголовки. Цій традиції він не зраджує й досі. А на редакційні свята нерідко і взагалі радує букетом поетичних присвят колегам.

Їхній дружбі вже понад три десятки років, хоча вони такі різні, такі несхожі. Микола Крамаренко – як згусток енергії. Він завжди на виду, не загубиться в жодній компанії, якого б рівня та не була. Легко сходиться з людьми. Більше того, уміє заводити з ними міцну дружбу. Свого часу по редакції ходив жарт: «Генерал Бородич Крамаренку родич». Та хіба тільки Бородич! Крамаренку «родичі» – криворізькі каскадери: з ними Микола проїхав пів-Європи, діставшись Лондона, штаб-квартири Книги рекордів Гіннесса. З людиною світу – дипломатом Геннадієм Удовенком літав до Нью-Йорка на закриття 52-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН, на якій у той час головувала Україна. Криворізька міліція щороку запрошує Миколу Крамаренка на своє професійне свято, мабуть, за те, що на межі 80-90-х років, коли Кривбас потерпав від «бігунів», він оголосив журналістську акцію «Роззброюйся!» і особисто викупляв у пацанви зброю, боєприпаси. Будучи від природи і за складом душі людиною від землі, Микола Крамаренко – давній «родич» приміським аграріям. Багато пише про них, а ще – охоче веде колонку новин із Криворізького району. Саме Крамаренко «породив» славнозвісну журналістську футбольну команду «Червоні горобці». А породичавшись з Криворізьким лісництвом, наш невгамовний колега став засновником журналістської акції «Озеленимо рідне Криворіжжя», яка щовесни збирає сот­ні, тисячі охочих взяти в ній участь. Нині найближчі «родичі» Миколи Крамаренка – бджолярі. З ними він уже третій рік фестивалить на святах меду. Словом, Микола Крамаренко – це невичерпний фонтан шалених ідей. І диво, як при такій кипучій діяльності він встигає ще й писати.

Віталій Ткачук... Спокійний, урівноважений, завжди привіт­ний, надійний, він ніколи не прагне зайняти місце поперед інших. Мов той орач, ставши до плуга, він розорює поля своїх тем і взагалі ґрунтовно іде по життю, не згинаючись ні перед якими незгодами. Якщо погортати «ЧГ» за будь-який з останніх хоча б двадцяти років, неважко побачити, що левова частка матеріалів у ньому належить саме Віталієві Ткачуку. За ними можна прослідкувати історію криворізького спорту кінця ХХ – початку ХХІ століття. Недарма його творчість удостоєна «Золотої медалі української журналістики», якою відзначає кращих майстрів пера НСЖУ. І, може, єдиний раз голосно, на все місто, ми розповідали про нього самого – це коли в їхній з Наталею родині народилася трійня, коли Віталій став щасливим батьком чотирьох донечок. Жартував згодом, мовляв, веду в дитсадок, тримаючи в кожній своїй руці по дві дитячі, а перехожі дивуються: невже це всі ваші? Можна було тільки здогадуватися, як непросто йому тоді доводилося, але жодного разу ми не чули від Віталія скарг, чи що не виспався (ану, як уночі троє хором розплачуться!), чи що не встигає, чи що матеріально важко. Не кажучи вже про те, що свої редакційні плани він виконував справно і в строк. А нині двох студенток вчить у київських вишах і пишається їхніми успіхами. Хоча той, хто мав хоча б одного студента, знає, чого це батькам коштує.

Те, що багато років поспіль Віталій Ткачук пише про медицину Кривого Рогу, автоматично наклало на нього ще одну неабияку мороку. Хто б у кого з нас не захворів, усі за порадою й допомогою – до Ткачука. Скільки таких ситуацій було, не злічити. І не пригадаю, щоб він комусь відмовив. Нерідко згадуємо, як у непевні 90-ті він добував ліки для нашої червоногірничанки, чиє життя тоді висіло на волосинці. Як згодом, щоб підтримати її на дусі, Віталій домовився з лікарями, аби (подумати тільки!) поставити їй телевізор у реанімаційну палату. Через те не раз ми обирали Віталія до профкому, бо знали: він ніколи не буде осторонь інтересів колективу.

Кажуть, кумівство на роботі – діло сумнівне. А ми, червоногірничани, щиро тішимося з того, що в нас працюють два чудесні куми – Микола Крамаренко та Віталій Ткачук. Вони різні, але напрочуд гарно доповнюють один одного. І якщо зі свого кабінету кум Микола, бува, кличе кума Віталія скуштувати сумського сала, то на ті запросини до них збігається весь журналістський четвертий поверх редакції.

Мотрона Панова, "Червоний гірник". Фото з сімейного архіву Віталія ТКАЧУКА

 

Теги: ЧГ  журналіст 
0 коментарів

Останні записи в блогах