Мов постаті з туману – дві Тетяни

кореспондент
Записів: 47
Дата запису: 28.01.2015
Комментарів: 2

Уроки Тетяни Воронової. Метка на слово Фаїна Раневська якось зауважила: «Старість – це не те, скільки тобі років, а те, коли замість телефону в квартирі дзвонить тільки будильник». За цією міркою нашу колишню червоногірничанку Тетяну Петрівну Воронову навіть у поважному віці можна було вважати молодою, бо їй завжди телефонувало багато людей – і вдячні читачі, які роками акуратно вирізали з газети та зберігали в домашніх архівах сторінки з її «Ріднокраєм», і вдячні родичі тих, чиї імена вона як досвідчений історик і вдумливий журналіст зуміла повернути із забуття. Телефонували дослідники-краєзнавці, для яких компетентна думка Воронової була визначальною.

Зрештою, у Тетяни Петрівни було багато друзів, яких вона вважала найдорожчим своїм життєвим скарбом і якими щиро дорожила.

Колишній редактор «ЧГ» Микола Миколаєнко, згадуючи, як у кінці 50-х років Тетяна Воронова з’явилася в редакції, зізнався, що часом ніяковів і нітився перед її широкою ерудицією, журналістською майстерністю, перед крутим характером. А вона вміла бути суворою й непоступливою, коли йшлося про якісь принципові для неї речі. Її поважали і побоювалися. Поза очі ми, журналісти, жартівливо називали Воронову «поміщицею», перед якою справді іноді почуваєш себе дворовою челяддю – я сама не раз потрапляла під її крутий норов. І водночас Тетяна Воронова уміла бути ніжною і ліричною, чутливою до чужої біди, а її крицева душа остаточно танула від зустрічі, від спілкування з розумними, обдарованими, талановитими людьми, з якими зводило її життя. Не лінувалася зателефонувати комусь із нас, нинішніх журналістів «ЧГ», щоб похвалити, подякувати за гарний матеріал. А бувало й навпаки: дошкульно шпетила чи-то за допущену фактичну неточність, чи-то за мовну невправність. І це були ті людські й професійні уроки, що не забуваються.

Сама фронтовичка – Тетяна Воронова тему Великої Вітчизняної війни перетворила на справу всього свого життя. Років з десять ми ділили з нею один на двох робочий кабінет на четвертому поверсі редакції, куди вона час від часу приходила, щоб зустрітися з ветеранами, ретельно вичитати верстку чергового «Ріднокраю» тощо. Часом Воронова підписувала свої матеріали прізвищем Тетяна Юношева. І одного разу в довірливій розмові поділилася, що Олександр Юношев був її першим юним коханням. Познайомилися вони у військово-польовому госпіталі, де Саша лікувався після поранення, а Таня працювала сестрою-жалібницею. Молоді люди мріяли, що як тільки закінчиться війна, вони неодмінно поберуться. Та не судилося. Саша загинув. Кажуть, що людина живе так довго, як довго про неї пам’ятають. Їхню з Олександром Юношевим чисту юнацьку любов Тетяна Воронова пронесла крізь усе життя. А під найбільш пронизливими матеріалами про неординарні долі людські підписувалася його прізвищем.

Навіть у свої 85 літ Тетяна Петрівна лишалася людиною активної дії, багато писала, була не тільки в курсі міських подій, а й нерідко діяльно впливала на них. Тож недарма вона однією з перших серед криворіжців була удостоєна нагрудного знака «За заслуги перед містом», а в 2000 році їй було присвоєно звання «Почесний громадянин Кривого Рогу».

Комп’ютерна ера Тетяни Вершицької

Наче про нашу Тетяну Віталіївну Вершицьку сказано у філософа Григорія Сковороди: «Копай всередині себе криницю для тої води, яка зросить і твою оселю, і сусідську». Як воно буває в житті: одне вчиться по відомих університетах, а всеньке життя проживе пустоцвітом, не заглибившись у жодну справу. А буває, що Доля кладе людині перепони упоперек шляху, але та їх уперто долає, самотужки зміцнюючи свій розум і дух.

Дівчинка з села, що під Каневом, вона рано стала дорослою, рано зрозуміла, що в житті їй треба розраховувати тільки на себе, добиватися всього тільки власним трудом. Ми познайомилися, коли Таня, будучи майстром ручного набору 5 розряду, верстала нашу газету в міській друкарні. Робота ця, окрім того, що важка, - ану спробуй перенеси з місця на місце з металу складену газетну сторінку, так ще й шкідлива – по 8 годин працювали зі свинцем, який належить до важких металів. Але для Тетяни Вершицької ця суто технічна робота передусім була творчою, отож нерідко саме вона підказувала нашому секретаріату, як краще розмістити на сторінці статтю чи фото, щоб вони, як кажуть, заграли. А коли редакція «ЧГ» почала комп’ютеризуватися, сумніву не було: кращої кандидатури на очільника цього тривалого процесу, аніж Тетяна Вершицька, важко було й придумати.

Це сьогодні малеча уже з колиски легко вправляється з мобільними телефонами, ноутбуками та планшетами, а тоді комп’ютерна ера тільки починалася. І Тетяна Вершицька стояла біля витоків цього процесу в «Червоному гірнику», ставши його справжнім натхненником та організатором. Насамперед сама досконало освоївши комп’ютерну справу, яка неймовірно розширювала дизайнерські можливості газетної верстки, Тетяна терпляче навчала усіх секретів редакційних верстальників. А навчивши, могла трохи відпустити цю ділянку роботи, натомість почавши освоювати новий для себе горизонт – роботу відповідального секретаря, що вимагала неабияких уже суто журналістських знань і творчих здібностей, а отже, потужної самоосвіти. І згодом уже нікого з нас, журналістів, не дивувало, якщо Тетяна Віталіївна пропонувала тему для майбутнього газетного матеріалу. Навпаки, ми почали звикати до того, що Вершицька підкаже щось цікаве, несподіване, причому робила вона це тактовно, не нарочито, а так, ніби розмірковуючи вголос: «Мені хочеться, аби наша газета написала про те… Візьметесь?» Це по роботі, а по життю вона була людиною, коло якої завжди привітно, тепло і затишно.

…Вони відлетіли за обрій одна за одною. Тетяна Воронова – у 2011-му, проживши довге життя, Тетяна Вершицька – в 2012-му, згорівши рано, як блискавка. І чим більш віддаляє нас час, тим щемливіше відчуття втрати, відчуття того, як гостро їх обох нам бракує.

Мотрона Панова, "Червоний гірник".

2 коментаря

Останні записи в блогах