Музтусівка. «О.К.»: «Для музики немає столиці»

кореспондент
Записів: 57
Дата запису: 07.04.2013
Комментарів: 0

У 1995 році на українську музичну сцену вийшов новий фолк-гурт «Очеретяний кіт». З тих пір у «Котів» багато що змінилося. Встигли випустити декілька альбомів, переформатувати склад та, що називається, зробити собі ім’я. Зараз «Очеретяний кіт» мешкає у Вінниці.

А нещодавно «О.К.» у скороченому складі (Микола Доляк, Роман Криль та Володимир Войчишин) концертував у Кривому Розі. Спершу в ресторані «Царське село», а потім – у «ШELTER+». «ЧГ» не пропустив нагоди поспілкуватися з вінничанами. Про те, як музиканти ведуть війну з неформатом, яка музична погода у Вінниці та чим невигідний фолк, розповів «ЧГ» Роман Криль.

– У нас є така традиція – сприймати місто через людей, які нас зустрічають. Нас класно зустріли ті, хто нас сюди запросив, а також представники формації «Часи року». Люди привітні, з цим і пов’язане відчуття міста.

– У вашій групі задекларовано: «Учасники гурту дуже люблять мандрувати, але принципово хочуть жити в рідній Вінниці, де можуть спокійно займатися творчими експериментами». Це в той час, як усі музиканти, які вже чогось більш-менш досягли, шукають слави у столиці…

– Для музики нема ніякої столиці. Тим паче, що з Вінниці до Києва – три години. Немає сенсу переїздити. Там більше грошей витрачається на побут, відтак – усе підпорядковується ідеї заробляння грошей. Відповідно, ідея творчості зводиться нанівець і музиканти починають грати всілякі гоцалки, кавери. А сама українська ментальність, культура взагалі в цьому розчиняється. Будь-яка складна концепція, навіть якщо вона геніальна, втрачається, бо у великому місті треба на щось жити, а для цього потрібні гроші. Тому їхати в Київ немає сенсу. Так, і справді, там багато можливостей. Але ці можливості відкриваються залежно від того, наскільки твоя музика адаптована під комерцію. Якщо вона комерційна – будь ласка. Власне, якщо б нам хтось подзвонив і сказав: «Хлопці! Є для вас класна можливість», – ми б, думаєте, відмовились? Але музика, яку ми робимо, некомерційна. Фолк – хіба він може претендувати на комерційність?

– Тим не менш, ви часто концертуєте в місті, яке за три години від Вінниці?

– Регулярно, скажемо так. Знову ж таки, Вінниця просто зручно розташована. Але я не вірю у можливість заробляння грошей, коли ти робиш нову музику. Нове – це незвично. Тому концерти відбуваються, але не так часто, як би ми хотіли. Двічі на місяць, а може, й менше. Це, звичайно, не єдиний наш дохід. Я ще й викладач, наприклад.

Мелос – для всіх, зміст – для філфаку

– У 2010-му ви випустили альбом. З тих пір не думали про створення нового?

– Повертаємося до того, що нове цікавить двох-трьох друзів. Решті потрібен впізнаваний мелос. Тому зі ста пісень обираємо тридцять, які знайомі публіці і які будуть мати успіх. До того ж, поки що ці записи по звуку неконкурентоспроможні по відношенню до американських чи європейських. «Сам­іздат» – практично домашні записи. А що стосується змісту, то особливо народ цим не цікавиться, і, крім філфаку, той зміст нікого не хвилює.

– Крім великих фестивалів та камерних концертів, вашу музику більше ніде не можна почути?

– На жаль, є такі два слова: «формат» і «неформат». Але якщо гора не йде до Магомеда, то Магомед піде до гори. Недалеко від Вінниці є село Демидівка – з чистенькою річкою, з водоспадом, зі свіжим повітрям, скелями, приємними краєвидами. І там у мене є хата. Я запрошую людей на такий собі міні-фест. Це наша маленька республіка. Там – сцена, ми собі лабаємо у своє задоволення, а між тим можна і скупатися, і відпочити. Називаємо це «Демидівка-фест». Поле заповнюється наметами, сусіди на це вже нормально реагують. Запрошуємо на такий фестиваль різні гурти. До нас уже приїжджали Zapaska, Олег Сухарєв з гурту «Самі свої», Юра Андрухович там робив майстер-клас для графоманів… Зі свого боку, влаштовуємо джем-сейшни. Це спілкування, музика, гарний настрій.

– Чим сьогодні живе музична Вінниця?

– Музична Вінниця нині закцентована на інді-музиці. Щось таке мінімалістичне, як музика Zapaskи. Пара звуків, але комфортних і дивних… як Японія. Важка музика поступово відходить. Дуже полюбляють у нашому місті гурт «ДахаБраха». Ми з ними гастролювали трохи і дуже поважаємо цих дівчат, але ніколи не розуміли їхній музон. Я послухав тексти – це не моє: якщо не вбили, то зарізали, а якщо й не зарізали, то застрелився. У них дуже красиво виходить співати, розтягувати, але коли вслуховуєшся в тексти, то розумієш, що краса оманлива. Депресняк. Свою музику ми намагаємося творити позитивно і доносити тільки позитив. Що стосується криворізьких гуртів, то дуже цікавою вважаємо команду «Шепіт Нагваля». А ще у вас є класна команда «Лабораторія №9». Ми разом з ними грали у Дніпропетровську. Там був доволі драйвовий концерт. Але ми завжди віримо: найкращі виступи – ще попереду.

Анна Родічкіна, "Червоний гірник". Фото Олександр Портнягін.

0 коментарів

Останні записи в блогах