Наші інтерв’ю. Микола Маковій: «Прощавай, Антарктико!»

автор
Записів: 86
Дата запису: 27.05.2014
Комментарів: 0

У квітні наш земляк, полярник Микола Маковій, повернувся із 15-ї, останньої для нього, експедиції до антарктичної станції «Академік Вернадський». Ми зустрілися з Миколою Івановичем, аби розпитати про мету експедиції та його відчуття від прощання з південним континентом, якому він присвятив 29 років свого життя.

– Я знав, що ця подорож буде складною, – ділиться Маковій. – Адже в квітні жодна держава не змінює антарктичні експедиції. Нам довелось це зробити, аби підлаштуватись до вимог росіян, які зазвичай доправляють нас своїм судном «Полар піонер». Свого криголама в України немає, тож ми й пристали на умови сусідів. 29 березня ми прилетіли в аргентинське місто Ушуая і там чекали на корабель. А вже 31 березня здійнявся вітер до 30 м/сек. Корабель довго не міг відійти – нам вдалося зробити це лише за допомогою буксирів. За кілька годин через потужний землетрус у Чилі почався шторм у 9 балів. Океан кипів і вирував. Як тільки ніс нашого корабля показався у протоці Дрейка, нас кинуло в цей шторм. Мусили змінювати курс на мис Горн і діставатись Антарктики манівцями. Йшли п’ять діб замість двох. Поміж островів бурління води нарешті стишилось. Від приступів нудоти я рятувався солодким – тоді трохи легшало. Молився у каюті, щоб крига пішла далі від станції і нас не затерло. Але минулося: крижини розступились. Завдяки росіянам, які надали нам допомогу, ми швидко розвантажились, пальне вдалося перекачати за 6 годин.

У чому полягало ваше завдання?

– Із 12 чоловік нової команди половина їхала в Антарктиду вперше. Я отримав завдання передати свій досвід новим працівникам: вчив молодого дизеліста запускати дизель. Шість разів він помилявся і щоразу починав спочатку. Тут треба сказати, що пальне – один із найважливіших елементів життєзабезпечення станції. Три дні ми передавали господарство в нові руки і навіть влаштували урочистий захід з цього приводу. У складі нашої команди був психолог, який працював з новачками і з бувалими полярниками, складаючи їх психологічний портрет. Цікаво, що його висновки збіглися з моїми. Я намагався налаштувати людей бути єдиною сім’єю, щоб між полярниками не було своєрідної «дідівщини» за стажем роботи в Антарктиці.

А чи діє на станції новозбудована капличка?

– Так. Хочу доповісти криворіжцям, що ікона Святого Миколая, передана в капличку владикою Єфремом, вірою служить полярникам. Вони часто відвідують капличку, моляться і дякують криворіжцям за святий образ.

Чим команда займалася на дозвіллі?

– Спортивний коментатор каналу «1+1» Валентин Щербачов підмовив нас на гру у футбол. Гра вдалася на славу: два тайми по 15 хвилин відбігали з задоволенням! Одного дня спостерігали, як родина із 14 касаток-китовбивць топила дитинча китів. Як хитро діють ці хижаки, стратегічно! Гуртом підпливають і топлять китеня, щоб задихнулось без повітря. І як не намагались багатотонні батьки підняти малюка над поверхнею води, так і не змогли його врятувати.

«Полігон світової дружби»

Які настрої у полярників, Миколо Івановичу? Вони знають про ситуацію в країні?

– Знають. В Антарктиці панує інтернаціональна дружба. Там зовсім інша атмосфера – взаємодопомоги і військової дисципліни. Дії політиків ми не коментували, кожен займався своєю справою, науковці співпрацювали у своїх галузях. Це такий собі полігон світової дружби.

Чи немає в України проблем із фінансуванням станції?

– Ні, фінансування продовжується, бо це насамперед престиж держави.

Прощатись з батьківщиною пінгвінів було важко?

– Так. Це була моя остання експедиція... Прощаючись зі станцією, я впав на коліна, перехрестився, занурився обличчям у сніг і заплакав. Згадавши Полюс холоду і кладовище полярників на Мирному, подякував Антарктиці за те, що залишився живим... Все має свою межу. Моя межа настала, мені вже 60. Попрощався я й з пінгвінами. Впіймав одного, погрався з ним і сказав: «До побачення, друже!» Сліз не стримував, бо дуже багато довелось тут пережити. Так на душі, знаєте...

Шкребе?

– Шкребе. Важко було не лише прощатись, а й повертатись назад. Через високі хвилі наш корабель не міг наблизитись до берега. Ми пливли до нього на «зодіаках», по коліно у воді. На трап можна були ступити лише в кілька заходів. Йшли у важкій льодовій обстановці, багато айсбергів билися об судно. На зворотному шляху відвідали станції «Артовська» і «Кароліна», де співпрацювали з аргентинцями. Звідти – на північ через Атлантичний океан. Ще 8 днів в океані нас мотало штормом. Прибули вимучені, на берег зійшли хитаючись. Складними виявились і перельоти – від Буенос-Айреса до Стамбула летіли 17 годин, із яких 1,5 години поспіль наш аеробус так трясло, що мої сусіди почали молитися. Але в мене була надія, що святий Миколай мене, теж Миколу, не забере. Думаю, я під захистом Вищих сил: 4 рази був на межі смерті і вижив.

Чим займете себе у Кривому Розі?

– Планую випустити книгу, поки ще все свіже в пам'яті. У мріях - створення музею, в який я хотів би зібрати мої багаторічні антарктичні здобутки. Думаю, це було б корисно для міста і особливо цікаво для дітей. Треба навчати їх патріотизму.

Виходить, прощавай назавжди, Антарктидо? Хтозна. Наступного року до льодового континенту вирушить ювілейна, 20-а для України, експедиція. Може, наш земляк – затятий шукач пригод – ще передумає...

***

Антарктида – континент у південній півкулі навколо географічного південного полюса, омивається Південним океаном, охоплює приблизно 10% суходолу Землі. Там розташовані 90% світових запасів криги, в яких сконцентровано 70% всієї прісної води на Землі. Площа – 14 000 000 км².

***

Пишаємося, що завдяки Миколі Маковію газета «Червоний гірник» теж побувала на станції «Вернадський», і в суворих умовах Антарктики полярники читали наше видання.

Тетяна Дрєєва, "Червоний гірник".

 

0 коментарів

Останні записи в блогах