Особистість. Боротьба як спорт і спосіб мислення

admin
Записів: 31
Дата запису: 25.07.2014
Комментарів: 3

Гортаючи сторінки газети «Червоний гірник», я неодноразово натрапляла на ім’я Юрія Турчина. В усіх матеріалах мова йшла про перемоги його вихованців у різноманітних змаганнях всеукраїнського та міжнародного рівнів. Тож як не поспілкуватись з чудовим тренером?

Народився Юрій Васильович на криворізькій землі. У рідному місті почав займатись вільною боротьбою під керівництвом Олега Трунова. Любов до цього виду спорту прищепив старший брат, він же і привів Юрія на перше заняття. Ось так потроху й розпочався шлях борця.

‑ Я і футболом займався, ‑ говорить Юрій Васильович, ‑ його любив найбільше. Але чомусь зупинився саме на боротьбі. Футбол залишився зі мною, адже борці в рамках підготовки грають у нього. По завершенні школи навчався в гірничому технікумі, опісля – в інституті фізкультури. Потім була армія, а вже згодом – тренерська діяльність. Працював у багатьох залах, а 20 років тому знайшов цю школу (мова йде про КЗШ № 119 на мікрорайоні Сонячному, – авт.). ДЮСШ №2, де я працюю, знаходиться в Інгулецькому районі, але ми орендуємо цю залу, щоб дітям легше було відвідувати заняття.

Про себе Юрій Васильович не любить розповідати: «Нехай про мене колись розкажуть інші». Головним своїм досягненням вважає своїх вихованців та їхні перемоги. Але й сам має чимало нагород: чемпіон області, призер України, майстер спорту з вільної боротьби, має відзнаки міського голови, Інгулецької райради, неодноразово визнавався тренером року…

Що потрібно, аби спортсмен став чемпіоном?

‑ Необхідно тренуватись. Хлопчаки приходять з 1 по 4 класи школи, але основний результат показують саме в старшій ланці. Програма різноманітна: загальна фізична підготовка, біг, плавання, спортивні ігри… Сьогодні вихідний, а ми займаємось. Канікули, свята – ми завжди у залі. Буває, набереш групу – усі здібні, а інша – ніхто нічого не вміє. Потрібно працювати і не зупинятись. Нехай хлопець не стане майстром спорту, але з нього вийде хороша людина. Головне, щоб безцільно по вулиці не бродив.

Як визначити, що дитина буде хорошим спортсменом?

‑ Буває, по маленькому хлопчику одразу видно, що він здібний. А інколи хист проявляється через 4-5 років і завдяки наполегливості та працелюбству дитина наздоганяє і переганяє більш здібних ровесників.

Часто батьки приводять своїх чад на перевиховання?

‑ Це практично завжди так. Особливо часто приводять дітей 5-7 років. У батьків не вистачає сил впоратись, тож вони приходять до секції. Але тренер самотужки ніколи не впорається, мусить бути тісна співпраця з батьками. Згодом до цього долучаються дирекція і старші товариші. Лише всім разом можна чогось досягнути.

Наскільки часто хлопчаки демонструють свої уміння у вуличних сутичках?

‑ Я такого не помічав. У них не вистачає сил на щось інше. Після тренування вони біжать до магазину купувати мінералку.

Чи буває таке, що спорт заважає навчанню?

‑ Інколи батьки вирішують, що дитина мусить більше уваги приділяти школі, визначатись з майбутнім фахом, тож у старших класах «відтягують» хлопця від боротьби. Але це неправильно. Спорт ніколи не заважав. Серед моїх вихованців був хлопець, Максим Малюгін, котрий став чемпіоном України, був учасником першості Європи і разом з тим прекрасно навчався. Таких прикладів безліч. Потрібно лише правильно організовувати свій час.

Як бути, коли дитині щось не вдається і вона готова покинути спорт?

‑ Перш за все, говорити. Існує багато методів заохотити займатись далі: словесні, наочні… У кожному випадку свій спосіб. Але просто залишати це не можна.

Як сприймають вихованці перші перемоги чи поразки?

‑ Дуже по-різному. Є діти, котрі плачуть, дехто балується. Якщо дитина плаче через поразку – це нормально, це навіть добре, адже вона ображена. Хлопець поплаче, подумає – і почне серйозніше займатись, бо це не останні змагання і є ще безліч шансів на перемогу. Немає перемог без поразок. Набагато гірше, коли він програв і балується, отже, йому байдуже.

Чи виникає бажання змінити сферу занять?

‑ Ні, що ви. Футбол я люблю і досі, граю в нього з дітьми. Але я – професійний тренер з вільної боротьби. Спершу, можливо, не думав, що все життя цим займатимусь, але зараз не уявляю, що можу займатись чимось іншим. Тим більше, мені допомагають прекрасні люди. Учень Олександр Кібець нині виступає спонсором. Я безмежно вдячний директору школи Маргариті Савченко за можливість займатись саме тут, адже дуже непросто закріпитись в іншому районі. Вона створює чудові умови для занять, що неабияк важливо. Директор спортшколи Петро Малиш, президент федерації вільної боротьби Валерій Москальченко – усі вони завжди допомагають. Як наполегливо ми б з напарником не працювали, без допомоги інших усього цього не можна було б досягнути.

Яке ваше життєве кредо?

‑ Саме слово «боротьба» і допомагає в житті: у будь-якій ситуації необхідно боротись. Допомагає і витримка, спортивні якості стають у пригоді.

***

Цим тренером захоплюються всі: вихованці, батьки, колеги. Вимогливий наставник і чуйна людина – так кожен із них характеризує Юрія Васильовича. Такої ж думки один з учнів, Іван Шийка:

‑ Заняття з боротьби відвідую вже 3 роки. Тато захотів, щоб я займався, і я теж цього хотів. Мені подобається займатись у Юрія Васильовича. Він хороший. Балуватись нам не дозволяє. Я і далі займатимусь і, якщо вдасться, буду чемпіоном.

Більш досвідчений борець – Сашко Калініченко. Тренер розповів, що у цього хлопця спершу не все виходило, але завдяки працелюбству він цьогоріч став чемпіоном України. Якої ж думки про наставника Сашко?

‑ Коли я був у першому класі, Юрій Васильович записував бажаючих займатись боротьбою, ‑ розповідає хлопець. ‑ Відтоді я вже 10 років не полишаю цей спорт і жодного разу не пошкодував про свій вибір. Майже одразу я відчув, що це моє. Мені дуже подобаються тренування. Минулого року на чемпіонаті України я був другим, тож довелось ще більше працювати, щоб вибороти перше місце і стати майстром спорту. Завдяки тренеру я досяг цього, здійснилась моя мрія. Юрій Васильович – дуже добра людина, завжди допоможе у важку хвилину. Але на килимі він інший: там потрібно бути жорстким. Він точно знає, де потрібно бути м’якшим, а де – вимогливішим.

У кутку зали терпляче чекають своїх нащадків матусі. Серед них – Ірина Цвіркун:

‑ Займаємось два роки. Спершу ми вирішили віддати хлопця у спорт. Потім йому сподобалось, і він взяв ініціативу в свої руки. До Юрія Васильовича потрапили невипадково. Його нам порадили знайомі, котрі сказали, що це один з кращих тренерів нашого міста. Тож не виникало жодних сумнівів щодо його кваліфікації, і ми цілеспрямовано прийшли сюди. На заняття їздимо, адже живемо в іншому районі. Однак ці заняття того варті.

Дмитро Бабюк – напарник Юрія Турчина, котрий разом з ним готує майбутніх чемпіонів:

‑ З Юрієм Васильовичем працюємо разом вже років 7-8. Ця особистість викликає лише позитивні емоції. Чому? У цій людині закладено хороші риси. За час співпраці ми жодного разу не посварились. Не було розбіжностей у поглядах, як спортивних,так і життєвих. Він завжди підтримає, порадить – золота людина.

 

***

Юрій Турчин не боїться ділитись своїми знаннями і досвідом з вихованцями. Саме тому вони стають чемпіонами і борцями по життю.

Дар’я Ворона, "Червоний гірник".

3 коментаря

Останні записи в блогах