Пам’яті друга. На межі Вічності

кореспондент
Записів: 47
Дата запису: 31.07.2014
Комментарів: 0

З Василем Сичовим останнім часом стрічалися на кільці 44-го кварталу. У гурті інших колекціонерів всього і вся він розпродував свою бібліотеку. Не тому, що потребував копійки, а тому, що нікуди було з нею дітися. Для нас з ним, людей приблизно одного покоління, цей вимушений розпродаж дорівнював відмиранню частки душі. Може, молодим моїм сучасникам цього й не зрозуміти, але ми, зайшовши до когось у гості, найперше звертали увагу не на статки господарів, чи, як тепер кажуть, на упаковку оселі, а кидалися до книжкових полиць, вишукуючи поглядом те видання, за яким полювали, та так і не вполювали. Пригадую, як, завітавши на хвильку, Василь Сичов жадібно перебирав книжки моєї домашньої бібліотеки, прицмакуючи язиком, котрусь ніжно гладив, так, наче то була жива істота.

Відкрила Василя Сичова для читачів «ЧГ» Лариса Чухан. Будучи сама людиною літературно обдарованою (в юності навіть видала книжку гарних поезій), Лариса Максимівна безпомилково вирізняла талановите зерно серед графоманської полови. Казала про Василя: живе в Богом забутій Рахманівці, працює на «Криворіжсталі», але поет, яких мало. Треба підтримати хлопця. Так у «ЧГ» з’явилися гумористичні вірші Василя Сичова, які згодом склали першу його збірку криворізьких усмішок «Хохма». Незабутнє враження на Василя справило знайомство з Павлом Глазовим, до якого наважився поїхати в гості до Києва. Патріарх сатири і гумору побачив у Василеві гідного продовжувача своєї справи і дав йому професійне благословення. Отже, творчий шлях був нібито визначений. Але Василь Сичов раптом «вистрілив» двома книгами глибокої філософської лірики «Душа» та «Где ты, доброе сердце…» . Вони відкрили його особистий космос, де він був антеною, яка транслювала вселенську самотність і біль від того, що світ навколо скочується до черствості, байдужості, душевної захланності, де він був оголеним нервом, чутливим до кожного дотику.

И снится мне, что вот ведут поэта

С крестом на окровавленной спине.

Чтоб где-то разопнуть его.

И это

Я чувствую, что в назиданье мне.

Як у ньому вміщалися, уживалися, співіснували такі різні іпостасі – хохмача і філософа, не знаю, проте доконаний факт, що після цих двох книг у 2011 р. побачив світ об’ємистий гумористичний том Василя Сичова «Сміх». Він передав мені його через колег із запискою: «Зараз працюю над книгою прози. Це буде унікальний за охопленням людських доль, життєвих пригод і взагалі осмисленням пройденого шляху том. Зараз уже призбирую гроші на його видання – за обсягом він буде ще більший за «Сміх». Усе продам, крім штанів і сорочки, але капелюха ні перед ким не зніму, не попрошу ні копійки. Дожити б тільки до видання цієї книги. Нічого подібного до неї в Кривбасі не було. І не буде».

Не дожив! Пішов з життя зненацька. Невиправдано рано. Не завершивши, може, головну справу свого життя. Заходжу на Інтернет-сайт «Проза.РУ», де опубліковано з десяток оповідань Василя Сичова, і розумію, що ми втратили ще й талановитого прозаїка. Тож так правильно було б, так по-людськи зібрати докупи його вистраждану прозу, про яку він не раз згадував при наших мимолітних зустрічах, і пустити до читача. Думаю, це не таке вже й нездійсненне завдання. Говорила з головою літературно-мистецького об’єднання «Лотос» Ольгою Гринюк – вона готова стати упорядником прозової спадщини Василя Сичова. Я б узяла на себе видавничу підготовку майбутньої книги. Одна мудра людина колись навчала мене: «Головне - починай робити справу, а гроші самі її знайдуть». Є реальний шанс перевірити.

Існує повір’я, що до сорока днів душа небіжчика ще перебуває між нами. То хай би велика і чиста душа Василя Сичова, переступаючи межу Вічності, знала, що її земне боріння, її горіння було не марним.

Мотрона Панова, "Червоний гірник".

 

0 коментарів

Останні записи в блогах