Пам’яті жертв політичних репресій. Без вини – винні

автор
Записів: 67
Дата запису: 17.06.2014
Комментарів: 1

Вантажний автомобіль 30-х, який називали «полуторкою», особливими швидкостями при русі не відзначався. Такий собі трудар на шляхах, будівельних майданчиках, на колгоспних ланах. А тут ще різкий поворот з вулиці Каунаської на Леніна. Юнак схопився і на ходу вистрибнув з кузова. Літній вартовий з довгою гвинтівкою дрімав під монотонний рух. Він і зреагувати не встиг. В особі того парубка-відчайдуха країна в майбутньому отримає величну постать митця. Тоді, влітку 1937 року, втечу з-під варти здійснив ніхто інший, як майбутній народний артист СРСР Євген Вєснік, той самий, син першого директора заводу «Криворіжсталь».

Батька, Якова Ілліча, забрали в ніч на 10 липня 1937 року. «Воронок» блимнув тьмяними фарами, різко загальмував біля котеджу, де мешкала родина Вєсніків. Євген на все життя запам’ятав тупіт чобіт по сходинах. Люди в напіввійськовій формі, здавалося, всі на одне обличчя, запитали, чи Яків Ілліч Вєснік перед ними. Одержали позитивну відповідь, наказали швидко зібратися й слідувати за ними. Євген Якович пам’ятав усе життя, як по кабінету батька літали якісь папери, книжки. Тривав обшук. На очах сина ображали героя двох воєн, на кожній з них Яків Вєснік отримав важкі поранення. Лікарі польових лазаретів двічі виривали патріота й сміливця з лабетів смерті. Так було й на першій світовій, і на громадянській. На Кавказі Якова Ілліча врятувала медсестра Євгенія. Вона – з вищого, йому недосяжного світу, балерина. Добами просиджувала біля ліжка пораненого. Згодом відважна жінка стала вірною супутницею чоловіка. Євгенія Еммануїлівна зреклася своєї театральної кар’єри заради Якова. Її обранця. З Першої світової війни Яків Ілліч повернувся з медаллю «За хоробрість» у сріблі, а з громадянської – двічі кавалером ордена Червоного Прапора, один із них особливо рідкісний – заснований урядом Азербайджану. Дружина супроводжувала чоловіка всюди, навіть за кордоном, де Яків Вєснік вивчав економіку. Саме на нього вказав Серго Орджонікідзе, нарком важкої промисловості СРСР.

…Їх було четверо. З них саме й почався колектив «Криворіжсталі». У серпні 1931 року Яків Вєснік, його заступник Андрій Горький, начальник відділу кадрів майбутнього КМЗ Іван Сердюк, редактор газети «Темпи вирішують» Іван Штаферук вийшли на будмайданчик. Тут саме й спорудять завод-велет. Директору будівництва виділили особистий «Форд», та він дуже рідко сидів у його салоні. Машина возила до лікарень хворих дітей будівельників заводу. Євгенія Еммануїлівна доклала титанічних зусиль, аби закласти птахофабрику для потреб КМЗ. Саме це врятувало тисячі життів під час голоду 1932-1933 років. Супи з курятини називали поміж собою посланням небесним. А чоловік гримнув на дружину, коли побачив у коридорі діжечку з оселедцями. Зателефонував кудись, прямо вночі прийшли з відділу постачання і забрали подарунок, який хтось доставив на квартиру директора. Сталін особисто тиснув руку Євгенії Вєснік під час прийому відомих жінок СРСР. Тоді вірна соратниця першого директора КМЗ одержала орден Трудового Червоного Прапора. Сам Яків Ілліч від 1934 року з гордістю носив новий мирний орден – Леніна.

Ось за такою людиною прибули вночі люди в шкірянках. Євген Вєснік у розмові з автором цих рядків повідомив, що він володів достеменною інформацією, що батька люто катували, звинувачували у шпигунстві. На всі запитання виснажений нескінченними допитами перший директор «Криворіжсталі» відповідав одним словом: «Сволота». Відомо, що Яків Ілліч Вєснік розстріляний 17 листопада 1937 року. Тепер у Кривому Розі ім’ям людини-легенди названо вулицю, йому встановлено пам’ятник біля прохідної заводу, який він будував і першим очолював, кілька меморіальних дощок.

Листи із заслання

Два їх збереглося. Написані в 1938 році. У неволі. Із холодних лісових нетрів Солікамська. Одержували їх у Кривому Розі, читали в будинку №47 по вул. Кременчуцькій. Першою відкривала конверт, аби вчитатися в текст листівки, Єлизавета Григорівна Філонець. То їй писав здалеку її чоловік. За ним прийшли пізньої осені 1937 року. Мало ми знаємо про Степана Філонця. Він із корінних криворіжців. Народився на Карнаватці в 1880 або 1882 роках. Навчався в церковно-приходській школі при Саксаганському руднику. Стояв біля витоків залізничного руху на Криворіжжі. Степан Данилович з дитинства пов'язаний з цією професією. Воював на фронтах Першої світової війни. Боровся з бандитами на Криворіжжі. У 1931 році С.Д.Філонець очолив колектив залізничної станції Карнаватка. У тридцять п’ятому одержав унікальний знак у сріблі «Ударник Сталінського призову». Станція мала розвиток. Мешканці звикли до гуркоту потягів по колії. Добами не спав начальник. Усе намагався і життя покращити, і потужність станції збільшити. Аж поки не грюкнули у двері будиночка. Господарю наказали скласти руки за спиною і вивели. Більше додому Степан Філонець не повернувся. Спочатку його утримували в дніпропетровській в’язниці. Суд визнав «провину» криворізького залізничника і відправив його до Солікамська на десять років, щоправда, з правом листування. Степан Данилович виснажився на лісоповалах. Помер у таборі в 1947 році. Залишились фотографія і дві листівки з неволі:

«17.08.1938 г.

Дорогие мои детки Лидок, Мишка и остальные.

В июле получил от Вас два письма, ждал приезда, согласно сообщению, но вот уже 25 июля – и никого, и ничего нет. Что случилось дома, что помешало поездке? Пишите, не медлите. Я 23.06 вышел из больницы, а 20.07 перевели в Пром. ИТК (исправительно-трудовую колонию). Это рядом с тюрьмой. Здоровье незавидное. Нужно усиленное питание, я в письме из тюрьмы писал подробно. Мне кажется, что Вам уже стал в тягость? Нужно бы мне передать какао, сахар, молоко, яйца, масло, потом икру из помидоров, икру паюсную или кетовую, фрукты, печеные и отварные. Словом, что сможете для питания. Денег нет. В крайнем случае, вышлите денег, т. к. у меня уже нет, я тут буду как-нибудь и что-нибудь доставать. А самое главное – напишите по новому адресу подробное письмо, стесняться не следует. Лиля, было, написала родственное письмо, но на этом и закончилось. Где Веруся? Смотрите за ней, помогайте… Немало удивляет молчание. Думаю, что там у Вас произошли какие-то перемены. Пишите. Целую Вас всех. Ваш отец С.Филонец.

Ваше молчание говорит, что стал для Вас в тягость. Этого и ждал. Пишите, в чем дело?

Адрес: г. Днепропетровск, Рабочая улица, Пром. ИТК,

4 корпус, камера № 35 – мне».

***

«Дорогие мои!

Наконец, Ваше почти двухмесячное молчание сводит меня с ума. Скажите, чего Вы молчите? Почему ничего, хоть по почте, не пришлете? Ведь все вышло, денег нет, а Вы забыли, отказались. Я знаю, что Вам надось, но кто же меня поддержит – я не знаю, к кому уже обращаться. Еще раз обращаюсь к Вашему чувству сознания – пришлите сколько-нибудь денег по почте, а также что-нибудь из продуктов, хлеба не нужно, т. к. он занимает много места, по адресу: г. Днепропетровск, Рабочая, № 26 – Пром. ИТК – НКВД, четвертый корпус, комната № 78 – мне.

Напишите, где все работают, как здоровье, как Вера?

Жду ответа.

Целую всех – Ваш Филонец.

И так, жду ответа, не заставляйте мучиться.

20.08.1938 г.

Г. Днепропетровск, Рабочая, № 26,

Пром. ИТК – НКВД».

Листи, як бачимо, писані з Дніпропетровська. А ми повертаємо нашій історії забуте ім’я земляка.

***

Посмертна невинуватість

Важко сприймати, що знищували нізащо. Потім їхні рідні (якщо й самі залишилися живими) роками домагалися справедливості. До 1953 року ніхто так нічого не домігся. Тільки потім почалася реабілітація. У більшості випадків, на жаль, посмертно. Ось як доля склалася в Івана Семеновича Каракая. Він ще на Галковському руднику то коногонив, то охороняв те, що залишилося після братовбивчої війни. Вдалося вивчитися на бухгалтера. Заарештували в тому ж 1937 році. На той час його син навчався в Ленінградському артучилищі. Несолодко довелося, вочевидь, сину «ворога народу». На сімейному фото від 1936 року вони всі разом. Батько, син і мати. Слабка втіха сину й дружині ось цей документ:

«ВОЕННЫЙ ТРИБУНАЛ КИЕВСКОГО ВОЕННОГО ОКРУГА

21 июля 1958 года гор. Киев, Артема, 59

СПРАВКА

Дело по обвинению КАРАКАЙ Ивана Семеновича, 1888 года рождения, работавшего до ареста бухгалтером рудника имени Артема в г. Кривом Роге, пересмотрено военным трибуналом Киевского военного округа 18 июля 1958 года.

Постановление от 20 сентября 1938 года отменено и дело прекращено.

КАРАКАЙ Иван Семенович реабилитирован посмертно.

ЗАМ. ПРЕДСЕДАТЕЛЯ ВОЕННОГО ТРИБУНАЛА КВО

ПОЛКОВНИК ЮСТИЦИИ (Подпись) ЗАХАРЧЕНКО».

***

Постать вікопомна

Офіційні джерела тих часів стверджують, що протягом 1927-1937 років Жовтневий рудник утричі збільшив видобуток руди. Саме в цей період ним керував Євдоким Жовтецький. Власне, він заснував династію криворізьких гірників. Помітна, хоча й напівзабута, постать Кривбасу. Євдоким Микитович починав ще в 1904 році на Олександрівських копальнях. Через рік довелося переховуватися від поліції. Юнак аж на Урал подався. Два роки на морозі руки обпікав, мозолястими вони стали від тонн руди, перегорнутої в краях червоної, як сонце напередодні вітряної погоди, горобини. Додому повернувся тільки після лютневої 1917 року революції. А там – знову в далеку дорогу, по фронтах громадянської. Так що в тресті «Руда» знали, кого на прорив кидати. І Євдоким Жовтецький довіру виправдав. За це життям заплатив. Його заарештували вдома в листопаді 1937 року. Допитували до січня. Так у документах зазначено. Постраждала на той час уся родина. Тільки в середині 50-х сина Андрія призначили на керівну посаду в РУ ім. Дзержинського. У 20-х його батько цей рудник очолював. Майже через сорок років Андрій Євдокимович повів за собою колектив РУ ім. Дзержинського. Став заслуженим гірником України.

Володимир Бухтіяров, "Червоний гірник".

 

1 коментар

Останні записи в блогах