Парфуми Лондона, трохи літератури і Джобс за тридцять днів

кореспондент
Записів: 57
Дата запису: 07.06.2013
Комментарів: 3

Депресивний Сіетл, Нью-Йорк зі сміттям і пацюками та по-домашньому затишний Лондон. Надія Гербіш не мислить свого життя без мандрівок по світу. Перекладає книжки з англійської, а між тим пише свої історії. Завдяки культурно-громадському центру «ШELTER+» криворіжці могли поспілкуватися з авторкою «Теплих історій до кави» і «Теплих історій до шоколаду», тернопільчанкою Надією Гербіш.

 – Я завжди писала, – письменниця відсьорбує кави. – Писала ще з дитинства, навіть до того, як пішла до школи. Мені це подобалося. Можу підписатися під словами молодої київської письменниці Галини Ткачук: «Коли Бог створив мене, він створив людину, яка пише». Я пишу так, як я відчуваю життя, так, як мені потрібно його зафіксувати. Як дійшло до цих книжок? Коли я працювала в газеті і писала нудні економічні статті, то писала й невеликі оповідання. А взагалі, я дуже мерзну. Замерзають руки – від того давня звичка гріти їх об гаряче горнятко. Я зрозуміла, що в моїх текстах дуже багато згадок про кружки. Тож вирішила назвати збірку цих оповідань «Духмяне горнятко». Правда, потім ми подумали, що горнятко не пахне, а кава асоціюється не тільки з теплом, а й з ароматом і смаком.

БІльше фото ТУТ

Міста і місця

 – Ти любиш подорожувати. Які міста залишили яскраві враження?

 – Міста – це те, про що я можу говорити дуже довго. Тому це небезпечне питання. Подорожі були однією з моїх мрій, які здійснилися і продовжують здійснюватися. У цьому маю велику ненаситність. Скільки б не мандрувала, завжди хочу ще. Люблю міста, які обгортають собою, але часом трапляються і такі, в яких мені холодно. У моєму житті трапився Нью-Йорк, в якому мені було незатишно. Я боялася щурів і мишей, які бігали просто по вулицях увечері й живилися сміттям. Цей мегаполіс – не те місто, куди хочеться повернутися. Берлін теж свого часу мене не зачепив – завжди холодно. Хоча маю до цього одну заувагу: не факт, що, вдруге приїхавши в ці міста, ти не зміниш своє враження. Бо міста – це завжди місця. Можливо, я в тих містах ще не була в потрібних місцях.

 – А де ж це все-таки сталося?

 – У Лондоні. Він мене так тепло зустрів, зігрів і не відпускає досі. У книжці написала про своє враження від Лондона: наче обіймаєш чоловіка, від якого пахне міцними хорошими парфумами, а потім ще довго відчуваєш на собі цей аромат. Наче мене Лондон обійняв і залишив після себе аромат гарних парфумів. Люблю Стамбул, хоча ніколи не планувала там побувати – надто модним і попсовим стало це місто. Але мені як відомій блогерці одна з компаній подарувала квитки, за що я повинна була потім згадати її назву у своєму блозі. У Стамбул закохалася з першого погляду.

 – Якісь кумедні історії в твоїх мандрах траплялися?

 – Ми мандрували Європою і проїжджали різні столиці. Якось сказала, що столиці мене не чіпляють. Мені потрібна провінція. З іншими туристами спілкувалася англійською і казала, що я «small town girl» – тобто «дівчинка маленького міста». І був там один українець. «Ну що ти, – каже, – оце своє «смол таун гьол», ти скажи «сільська дівка» – та й усе». І десь воно так. Ось зараз із чоловіком збираємося помандрувати кількома європейськими містами. Путівку я виграла завдяки «Теплим історіям». Декілька оповідань надрукували в одній газеті, яка проводила конкурс у соціальних мережах. І мої історії набрали найбільшу кількість «лайків».

Благословення в SMSках

 – Як твої тексти потрапили до друку?

 – Я читала свої історії чоловікові в електричці, і він запропонував кудись ці тексти занести. Мені тоді було шістнадцять. Набралася сміливості і занесла оповідання у дві газети. І вони надрукували їх та запропонували співпрацю. Таким чином я потрапила згодом у журналістику.

 – У твоїх «Теплих історіях» є присвята чоловікові.

 – Так, першу книгу я присвятила Ігорю, а другу – мамі і чоловікові. Це людина, якою я страшенно захоплююсь. Він служить у церкві, служить безхатькам, це дуже благородна людина. Ігор – представник нетворчої професії, інженер, але виявляє творчість удома. Щоразу, коли повертаюся з мандрів, знаю, що вдома у нас додалося затишку. От зараз повісив на стіну омріяну мною коркову дошку. У нас з ним є такий ритуал: щоранку ми благословляємо одне одного на день. У відрядження та свої мандрівки їду, на жаль, одна – найближча подорож наша буде
першою, коли ми вирушимо за кордон разом. Та навіть коли я далеко, день не може розпочатися без цього ритуалу. Зв’язуємося по скайпу, пишемо SMSки в роумінгу. Хай як це ні дорого, але ж традиція!

Буш і Джобс

– Близько двадцяти книжок з’явилися на українському книжковому ринку завдяки твоїм перекладам…

 – Для мене творчість – це не робота, а от перекладати чужі тексти – робота, і досить нелегка. Я перекладала різні тексти – і біографії, і художню літературу. Непросто було перекладати мемуари Буша «Ключові моменти», тому що книжка складна. І в термінологічному плані, і в специфіці гумору Буша – так звані «бушизми» перекладати надзвичайно важко. До того ж, емоційно нелегка книжка.

 – Чим?

 – Вона про те, як до сорока років він страждав від пияцтва, а потім став губернатором, президентом, про те, як його віра в Бога допомогла подолати цей бар’єр. Війна в Іраку, в Афганістані, виборчі перегони, інтриги, обмани, боротьба проти абортів, проти досліджень стовбурових клітин, економічна криза, терористичні акти, «Хезболла», «Аль-Каїда» – усе це тримаєш у голові. Дійшло до того, що я вже знала, який терорист належить до «Хезболли», а який – до «Аль-Каїди». Але це той переклад, яким я пишаюся. Цього не можу сказати про україномовну біографію Стіва Джобса, яку нам з ще трьома перекладачами треба було перекласти за тридцять днів.

 – Цей місяць, мабуть, був напруженим.

 – Мені снилися сни, що є «еплівський» комп’ютер, на який інсталюють людські почуття. Шкодую, що ми працювали над «Джобсом» так швидко – у першому виданні вийшло багато ляпів. Цією книжкою я не пишаюся, а могла б – твір надзвичайно цікавий.

 – Звідки береш натхнення на роботу?

 – У мене з натхненням особливі стосунки, так само, як із щастям. Я не вірю в музу, яка прилітає, сідає на плече і шепоче: «Давай щось напишемо?» Не вірю, що треба шукати натхнення. Воно всередині нас. І щастя теж – це внутрішній стан, який не залежить від обставин. Я писала, коли мені було дуже добре, писала, скажімо, в Америці, де мені було сумно, погано, я плакала. Клацала клавішами в машині, затиснута поміж двома людьми. Мені потрібно було писати. На парах, на роботі, ночами і вдень…

Анна Родічкіна, "Червоний гірник". 

3 коментаря

Останні записи в блогах