Побачив світ черговий альманах «Саксагань»

Старший писатель
Записів: 20
Дата запису: 03.10.2014
Комментарів: 0

Коли замовкне муза – читай, пиши про інших. Для мене настав такий сумний момент, коли не пишеться. Мені залишається трішечки заздрити плодовитості і невгамовності деяких авторів, бо це говорить про неспокій і небайдужість душі – вона радіє, вона сумує, вона живе. Кажуть, коли в житті все гаразд – вірші не трапляються. Згодна. Сподіваюся, що затишшя в моїй душі тимчасове.

Отже, шановні автори, я буду читати ваші твори і не критикувати або аналізувати, а висловлювати свою суб’єктивну читацьку думку.

Архів можна подивитися тут
 

Я тримаю в руках свіжий номер альманаху «Саксагань. Він «посоліднішав», бо об’єднав два номери 1-й і 2-й за 2014 рік. Знову кольорові обкладинки знайомлять читача (хто не потрапляє до виставкової зали) з творчістю наших земляків - художників Олександра Юрченка, Віктора Мішуровського. Та не тільки ілюстрації робіт, а й Гретта Мараховська знайомить нас ближче з яскравою творчістю О. Юрченка.

Ще один прекрасний художник Віктор Мішуровський. Його улюбленим жанром є пейзаж, де він розкриває красу природи, яка наче оживає перед глядачем. Але відомий він ще й як неперевершений портретист. Його роботи знаходяться в особистих колекціях справжніх цінителів прекрасного з Франції, Німеччини, Італії…

З’явилися в журналі і кольорові вкладиші робіт фотохудожників.

Андрій Горб відомий український фотограф, змінивший шприц (за фахом фельдшер) на фотокамеру. Знімає репортажі, дорогу рекламу, акторів, політиків. Працював з відомими людьми: Людмилою Гурченко, Катею Осадчою, акторами «Студії Квартал 95». Дивлячись на його роботи в альманасі, приходить на думку «Яка гарна наша країна, наша Україна!».

А от роботи Максима Горбацького «Парижские зарисовки» звучать вже по-іншому – витончено. Максим знімає у різних жанрах. Приймав участь у багатьох престижних виставках. Анастасія Градоба цікаво розповіла про нього.

Андрій Дюка. Його есе завжди несподівані, завжди різні наштовхують на роздуми. Цього разу «Новий день» і про мій новий день, про мій кожен новий день – як він починається і як закінчується, хто запалює для мене той ліхтарик, який допомагає йти у темряві, коли всі сплять… Що принесе мені новий день? А що я залишу у ньому? А може кому потрібно світло мого ліхтаря?

Ось і перша зустріч «після» з тим, хто не так давно пішов у вічність.

Олексій Стариков. Поезія для дітей. Говорило дерево «…- Я сейчас наверне за-ре-ву!». Цей вірш для дітей? Цей вірш про дітей? Але чому тоді мурашки по спині? Тому, що це про нас, про наше відношення одне до одного. А ще тому, що нагадав ту мить, першу і останню, коли ми, стоячи біля круглого столу, після презентації книжки Г.Туренка в театрі ім. Т.Г.Шевченка, по колу обіймали одне одного, даруючи своє тепло одне одному, говорили «Я тебе люблю. Передай далі», поверталися до іншого, обіймали і, аж поки коло не замкнулося. Тому що змусив згадати і відчути свято, яке зветься дитинством. Тому що нагадав, що життя таке непередбачуване диво! Дякую, Олексію Миколайовичу. Та краще від мене сказали про нього його друзі Галина Близненко, Юрій Ващенко.

І знову зустріч «після». Вже з Василем Сичовим через призму аналізу його творчості Світлани Захарової. Хто так ще може? Мені завжди цікаво читати її небайдужі відгуки про твори і авторів, яких читаємо, але не всі можемо висловитись щодо пережитого. І враження інколи залишаються на рівні подобається – не подобається. А вона допомагає ретельніше, уважніше, ширше, чи глибше побачити і зрозуміти. І спонукає знову повернутися до автора і перечитати його твори, і сприйняти його поезію вже по-іншому. А її огляди номерів «Саксагані»! Багато хто з авторів, ну погодьтеся, читають лише себе, ну ще когось, а вона ж від обкладинки до обкладинки, гостро реагуючи на кожний рядок, не залишаючи поза увагою а ні жодної букви. А багато хто з нас приносить їй свої твори, як раз для такого скрупульозного розгляду, для серйозного чесного аналізу, бо знає, що вона не збреше. Хтось може заперечити?

Лілія Басс. Под сенью Ангела-Хранителя. Спомин про дитинство, війну, окупацію, близьких людей, життя… І, якби не було прикро, але колись хтось із наших онуків прочитає спомини тих, хто зараз опинився у воєнному дитинстві… І які ще спомини, Господи, нам доведеться писати, читати? І яким Ангелам-Хранителям нам потрібно зараз молитися?

Анатолій Прохоров. Корочка хлеба.

Екскурс не тільки в повоєнний час, а й і в старий, не дуже старий Кривий Ріг. Написано легко, чисто, смачно, цікаво Наче йдеш , їдеш містом минулого - базар, толкучка… Все це ще не так далеко… Пригадуються навіть запахи, а за ними сонце, дитинство… Вода з льодом і тирсою - запах літнього дня. Я теж його пам’ятаю. І колонки з водою. Зараз таких мабуть вже й нема. А може десь на старих вулицях. Вони пахнуть мокрим металом, вода чиста, холодна. І цирк пам’ятаю у шатрі. Їздила туди з дитячим будинком (моя мама там працювала). Але це вже було десь у 1963-64рр.
І розповіді про 1947-й рік, Корочка хлеба…, і Свято Різдво…і вчителів, і ще багато про що розповідає автор.

Наші гости – Олексій Боричів. Вірші схожі на замальовки у шкільному підручнику - складненько – ладненько… спокійно. На мою думку, поезія не повинна бути нудною.

Ганна Давидова, Дана Олейнікова. «Сказка, рассказанная однажды зимним вечером или Amores florem». – Люди, які пишуть казки, не важливо, для дітей чи дорослих, мабуть, дуже романтичні, навіть пристрасні натури. Цікаво, як їм вдається поєднувати казку-вигадку-мрію з реальним життям, побутом? А вірніше, розділяти ці два світи, світ казки і світ реальності? Як не крути, а образи, характери герої, їх вчинки – це частка натури самих авторів. Люди, читайте казки – будете гарнішими.

Настя Вдовиченко. Людина, молода людина спостерігає життя, навчається відрізняти гарне від не дуже гарного, навчається життєвій мудрості. Та не тільки спостерігає, а ще й аналізує без злоби і сарказму, чому життя перетворює людей на істот. Колись стане дорослою гарною жінкою … Дай Бог, щоб життя не зламало її і не перетворило на бабу. Та мабуть – ні, бо вона вже вміє співчувати.

Фелікс Мамут. Цікавий, об’ємний, змістовний матеріал про поета, письменника Віктора Гриценка. Але й цього замало для того, щоб зрозуміти всю глибину його творчості, життя. Треба, та й захотілося йти до бібліотеки, брати його твори і читати самій. Мабуть у своєму бажані я буду не одна така.

Катя Хатка. Людина, в якої є свій стиль, свій почерк завжди в мене викликає відчуття поваги. Те що вона пише, хочеться читати вголос. І я читала вголос. І посміхалася. Ледь упіймала і притримала той стан, який з’вився одразу ж, з першого рядка «Нарисовать» - відчуття схоже на тоненьку скоринку весняного прозорого льодку, під яким вже бринить чистий струмок. Весна. Про себе вона сказала рядком : Много «я» . Я – в каждой строчке. Все – это я». І дійсно, про кого ж як не про себе, пишуть поети. Після крапки тут можна було б поставити смайліка – посмішку.

Любов Чернуха. М’яка, спокійна, поезія-роздум молодої-дорослої людини. Читаєш, і, начебто слухаєш розповідь про…

Багато в номері поезії. Не можливо так зразу, прочитати вірші усіх авторів і «зробити висновок». Поезію треба читати, слухати, її треба пити., насолоджуватися. В у кожного буде своє враження своя думка з приводу…

Тамара Ткаченко, Людмила Козлова, Олексій Машков, Людмила Харченко.

Читайте, отримуйте або не отримуйте задоволення, як і я. Бо на кожного автора завжди знайдеться свій читач.

Олександра Івінська знайомить читача з новим Проектом «Культурной среды» на «Творчій кухні». Захід проходив на базі міської бібліотеки № 10, де хазяйнує Бовдуй Ганна Петрівна – цікава, привітна, доброзичлива людина. Для чого і для кого такі зустрічі? – для людей творчих, для тих, кому є що сказати людям, послухати інших, може й посперечатися, ну і, звісно ж, надихнутися для створення нових віршів, пісень, тощо. Однозначно – нудно тут не буває, бо це свято поезії, пісні, свято думки.

Олександр Мельник. Репресії 1937 – 1938 років на Криворіжжі. Те, що пише Олександр Мельник читати завжди цікаво. А ще краще – слухати. От і цього разу матеріал, скажімо, не простий. І читати сумно, і розуміти весь жах тих подій. А комусь і згадувати… Вражають наведені в документах цифри. Та від цього не відвернешся. Це було. А може й нам є про замислитися зараз?

Аліна Вяткіна. Маленькі роздуми на порозі великого життя. Та ці роздуми вже важко назвати маленькими, тобто недорослими. Вже самою назвою автор запрошує у світ своїх потаємних почуттів, роздумів, сподівань: Що таке час, якого кольору музика…

Володимир Соловйов почав ще одну красиво притчу про славного козака Рога. Продовження на нас ще чекає. Чи ми на нього…

Багато ще цікавого в журналі. Читайте.

Наталья Абіна

0 коментарів

Останні записи в блогах