Повернення імені. Бомбардувальник таранить винищувача

автор
Записів: 67
Дата запису: 19.10.2011
Комментарів: 0

До 67-ї річниці визволення України від німецько-фашистських загарбників. Це єдиний випадок за всю Велику Вітчизняну війну, пов’язаний з ім’ям криворіжця.

Підготовка до події триває довго. А вона відбувається блискавично, як мить. Так сталося з подвигом криворіжця. Контакт крила його бомбардувальника з фюзеляжем німецького винищувача відбувся за долі секунд. Так само швидко впало біле покривало з меморіальної дошки на честь подвигу земляка-криворіжсталівця.

До речі: Таран здійснили за мить. За такий же проміжок часу впало покривало, і на споруді електроцеху заводу «Криворіжсталь» з’явилася меморіальна дошка на честь подвигу Олександра Жука. Посмертно його нагородили орденом Вітчизняної війни 1 ступеня. Багато документів зберігається в музеї історії нашого металургійного велета.

... А третій знищив тараном

Із офіціального фронтового зведення: «Жук Олександр Іванович, молодший лейтенант (за іншими джерелами старший лейтенант), командир екіпажу 60-го швидкісного бомбардувального авіаполку, 13 липня 1941 року в повітряному бою над с. Бєль-Перша Могильовської області вогнем із кулеметів збив два ворожих літаки, а третій знищив тараном». Це повідомлення Радінформбюро пролунало на всій території Радянського Союзу, а радіостанція ім. Комінтерну продублювала його багатьма мовами народів світу. Криворожанка Фросина Полякова ще в 1985 році розповідала автору цих рядків, що з липня 1941 року берегла в пам’яті це повідомлення. Більше того, вона разом з Олександром Жуком працювала в електроремонтному цеху КМЗ. Фросина Яківна знала, що Сашко відвідував Криворізький аероклуб, а потім… зник. До рідного цеху повернувся уже гостем, з орденом Червоної Зірки на льотній форменці.

Сільський пролетарій

До Кривого Рогу Олександр Жук прибув у 1934 році в складі, як пізніше писав його брат Іван, невеликої групи «сільських пролетарів» з села Велика Олександрівка Казанківського району Миколаївської області. Може читач помітив, що саме з Казанки походив і ще один герой-авіатор Михайло Кривцов (нещодавно «ЧГ» писав про нього). За плечима ледь п’ятнадцятий минув і 7 класів сільської школи. Олександр одразу вступив до школи ФЗН при заводі «Криворіжсталь». У його  групі готували електромонтажників для електроцеху цього металургійного підприємства. Юнак встигав і заняття відвідувати, і практику в цеху проходити (дармова праця заохочувалася), а ще записався до планерної школи Криворізького аеро­клубу. І це ще не все. Серед планеристів – взірець, претендент на пілота «По-2». Так і сталося врешті-решт. Спочатку над плесами Інгульця та Саксагані літав на планері, а потім у кабіні літака, якого під час війни назвуть «кукурудзником». Це за те, що він міг сісти будь-де, хоча б на кукурудзяній плантації.

В електроцеху «Криворіжсталі» відчували, що на Олександра Жука розраховувати не слід. І зовсім не через те, що ненадійний та пихатий. Зовсім ні, навпаки. Хлопця чекала бойова авіація. І дочекалася. Всім гуртом комсомольця Жука, володаря сертифіката пілота, проводжали до відомої «Качі», якщо офіційно, то 1-ї Качинської Червонопрапорної військової авіаційної школи льотчиків ім. М’ясникова. До цього доклав руки Дзержинський райком ЛКСМУ. Він видав Олександру Жуку путівку-рекомендацію. Як правило, цей документ відкривав двері будь-якого військового учбового закладу. Більшість льотчиків – Героїв Радянського Союзу – берегли комсомольські путівки в авіацію  до кінця життя. Таку бачив особисто у нашого земляка двічі Героя Радянського Союзу Василя Михліка. Цим він дуже пишався.

Вважати себе птахом

Вчорашньому монтеру з КМЗ підкорялися захмарні кримські далі, курсом праворуч лягали гори, вкриті соснами, а ліворуч – набігали на берег білі чорноморські хвилі. Олександра готували в бомбардувальники. Він  же хотів швидкості винищувача. Проте долі підкорився. Вона дозволила йому пірнути в блакить і відчути себе птахом. Може й важкуватим, але вільного польоту в нього ніхто не відніме. Значить і відчуття, яким, напевно, володіє степовий сокіл. На лютий 1939 року молодший лейтенант Жук дістав призначення до 60-го швидкісного бомбардувального авіаполку, що входив до складу ВПС Харківського військового округу й базувався в Лебедині на Сумщині. Прийняв екіпаж СБ (російською – скоростной бомбардировщик). На той час сучасна машина, вона навіть випереджала у швидкості деякі марки західних винищувачів. Та тривалість «життя» СБ на бойовому небесному посту виявилася короткою. Лише п’ять років. Уже на початок Великої Вітчизняної бомбардувальник безнадійно застарів. А поки що настав листопад 1939 року. Загули, затремтіли ліси  та болота Карелії. Суперечка за територію навколо Ленінграда переросла в бойові дії. Авіаполк, в якому служив молодший лейтенант Олександр Жук, у повному складі перекинули в зону конфлікту.

До наших часів дійшла копія нагородного листа на ім’я молодшого льотчика з 3-ї авіаескадрильї
60-го швидкісного бомбардувального авіаполку 68-ї авіабригади молодшого лейтенанта Жука Олександра Івановича. Подаємо деякі витяги з цього авторитетного документа:

 «За період бойової роботи з 14.02. по 05.03.1940 р. має 29 бойових польотів, за цей час налітав 27 годин 17 хвилин. Нерідко проводив до 3-х вильотів на день…»

За це О.І. Жук нагороджений орденом Червоної Зірки. Там, на жаль, не сказано, що екіпаж бомбардувальника СБ нашого земляка бомбив резиденцію президента Фінляндії маршала Маннергейма. Той врятувався, бо виїхав з інспекцією на лінію фронту.

Після припинення бойових дій на Карельському перешийку, льотчиків, штурманів та повітряних стрільців відправили на відпочинок до Ялти. А потім 60-й авіаполк передали до складу 11-ї змішаної авіадивізії, якою на той час командував двічі Герой Радянського Союзу, придніпровець Григорій Кравченко. Це з’єднання піднялося проти фашистів у смузі діяльності Західного фронту, в 1941 році він виявився основним. Нам невідомо, скільки бойових польотів здійснив екіпаж Олександра Жука, відомо, що до складу його екіпажу входив штурман-білорус Олексій Гуменніков, а також повітряний стрілець старший сержант Федір Сериденко. Екіпаж СБ разом налітав 115 годин 28 хвилин, при 111 злетах і такої ж кількості посадок.

Дивізія генерала Кравченка на відміну від більшості з’єднань Західного фронту, в основному, зберегла боєздатність. Її в повному складі кидали на німецькі танкові колони, що чорними стрілами лізли в глиб території СРСР. Панцерників треба було зупинити будь-що. Авіатори йшли на вірну смерть, аби виконати завдання командування. Багато соколів згоріли в повітрі. Для екіпажу молодшого лейтенанта Жука все обходилося. Кількість зльо­тів дорівнювала кількості посадок. Ніхто на пробоїни на фюзеляжі уваги не звертав. Бомбардувальники СБ на той час значно поступалися у швидкості і маневреності німецьким винищувачам. З ними наші літаки боролися шляхом утворення щільного бойового строю. І тоді всі бортові кулемети відганяли «мессерів» від себе. Тим часом льотчики вели своїх бойовим курсом. Штурмани часто відкладали свої прямі обов’язки і теж відстрілювалися з кулеметів.

Ім’я встановили білоруси

13 липня 1941 року полк в чергове піднявся в блакитне безхмар’я. Броня вермахту знову намагалася здійснити обхідний маневр. Наші бомбардувальники пробилися в заданий квадрат і скинули бомби. На зворотному шляху екіпаж Олександра Жука зустрівся з трьо­ма літаками з хрестами. Екіпажу вдалося збити двох з них кулеметним вогнем. На третьо­го не вистачило набоїв. І тоді командир екіпажу спро­мігся на таран. Він прошив крилом фашиста. Той спалахнув і понісся до землі. Кажуть, що «мессершміттом» керував майор Люфтваффе. Наш бомбардувальник спалахнув від зіткнення. Вже потім експертиза довела, льотчик Олександр Іванович Жук живцем згорів ще в повітрі. Літак упав у районі села Бєль-Перша під Могильовом. Воно виявилося малою батьківщиною штурмана Олексія Гуменнікова. Мати впізнала сина. Його поховали разом з двома іншими авіаторами. Тільки пілот О.І. Жук до 1961 року вважався безіменним. Його прізвище встановила сестра Гуменнікова Олена. Вона брала участь у перепохованні колишнього курсанта Криворізького аероклубу, електромонтера з електроцеху КМЗ Олександра Івановича Жука. Він похований в
с. Туровка Мстиславського району Могильовської області Республіки Білорусь.

Володимир Бухтіяров, "Червоний гірник".

0 коментарів

Останні записи в блогах