Про Валентина і Валентину

кореспондент
Записів: 20
Дата запису: 05.03.2014
Комментарів: 2

Вона розповідала свою історію й дивилася крізь мене. Напружена та серйозна. Говорила, наче біля дошки у класі. Важко було зрозуміти її настрій. Говорила охоче, але часто зупинялася, щоб ще щось пригадати. І знову серйозна.  Занадто. І нарешті я все зрозуміла!  Вона була там! В її минулому! В минулому, що оживає лише в її спогадах.

Напередодні відбулася ще одна розмова. З 42-річною красунею-донькою моєї співрозмовниці. Вона розповіла, що мама дуже любила тата. І що це було справжнє почуття. Донька бачила, що, попри будь-які життєві негаразди, мама створювала затишок у сім’ї і була дуже уважною дружиною. Завжди.

Я роздивляюся чорно-біле фото, з якого на мене дивиться гарна пара. Він і вона. Валентин і Валентина. І знову спостерігаю за співрозмовницею. Вона перелічує події і раптом зупиняється. Потім, ледве вимовляючи кожне слово, говорить про смерть. Одну-єдину розлучницю, що відібрала в неї  кохану людину. І я бачу її сльози…

А починалося все як у кіно. Це був 1954 рік. Сором’язливих першокласників розсаджували за партами, і двоє опинилася за однією. Він і вона. Валя і Валентин. Він штовхав її під руку, коли вона ненавмисно перетинала обмеження за партою, а вона категорично відмовляла у списуванні уроків. Штовхав аж до сьомого класу, поки, хвилюючись, не підсунув їй записку, в якій хлопчаково-дрібними літерами написав: «Я тебе люблю».

Чорно-біле фото зроблено в 1965 році. Одинадцятикласники Валентин і Валентина позували перед фотографом, впевнено тримаючись одне за одного. То вже було справжнє юнацьке й неповторне кохання. Протягом 11 років!

До армії Валентин збирався неохоче. Ні, він не відмовлявся виконувати військовий обов’язок. Але не міг залишити свою красуню Валентину. Відчайдушно й пристрасно покликав її за себе. Запропонував своє велике серце. Боявся повернутися й побачити  кохану з іншим. А в юної Валі вже давно було зайнято серце ним одним. Найкращим чоловіком її життя.

Відгуляли весілля. Він знав - вона тепер його і назавжди. Зареєстрували шлюб 14 лютого. Це зараз уже говорять про свято Валентина, а тоді це була просто дата. Дата одруження Валентина і Валентини. В обох батьки – Івани. І прізвище було тепер одне на двох  –  Назіма.

Згодом, декілька місяців по тому, Валентин йде служити до армії і потрапляє до Волгограда. Але довго не нудьгує за молодою дружиною. Аж за 11 карбованців і 50 копійок винаймає квартиру поблизу своєї військової частини й перевозить її до себе. Два роки подружжя служить разом. Валентин – як годиться, а Валентина – коханому чоловікові. По закінченню служби повертаються додому. До Кривого Рогу.

Їхнє подальше життя – якийсь чудернацький збіг обставин. На самісінький день народження чоловіка Валентина в 1972 році дарує йому донечку. Їм обом було по 25.

Прожили разом майже 40 років. Виховали двох дітей. Було все. Як і в будь-кого. Але буле справжнє кохання. Те, що латало життєві дірки й тримало подружжя вкупі. Те, що надихало й відновлювало сили. Кохання, що було яскравим світлом їхньої долі.

Розповідає Валентина Іванівна: «Був 1991 рік. Ми з чоловіком відпочивали в Місхорі. Одного разу, а саме – 14 лютого, вирушили на танці до місцевого палацу культури. Десь наприкінці вечора ведучий звернувся до присутніх із запитанням. Його цікавило, чи є в залі люди на ім’я Валентин або Валентина. Ми трохи вагалися. Потім мій чоловік підійшов до ведучого й показав паспорти. Так би йому навряд чи повірили. А свідчення з документів вразило всіх присутніх. Нам довго аплодували й подарували великий святковий пиріг. Усіх здивували наші однакові імена, по батькові, рік народження. І дата одруження – 14 лютого. От такі збіги».

Роки йшли. Але… не вистачило чотирьох місяців до 40-річного ювілею подружнього життя Валентина і Валентини. В один з жовтневих похмурих днів 2005 року перестало битися серце господаря родини. Усе, що планували, про що мріяли, – забрав із собою. Назавжди.

А Валентина Іванівна крокує життям далі. Сама. Пережила, змирилася, переплакала. Жінка гарна, тому й залицяльники відразу з’явилися. Але не змогла зрадити одне-єдине кохання. Залишилася вірною чоловікові її життя. Своєму Валентину. Доглядає онуків, піклується про дорослих дітей. Так вирішила. І це – її право. Її вибір. Її доля.

По смерті чоловіка була обрана головою ради ветеранів Криворізького будівельно-монтажного експлуатаційного управління № 2, організувала ансамбль ветеранів-залізничників з однойменною назвою – «Залізничник». Тому що душа невтомна й немає часу себе жаліти. Треба жити далі. Йти вперед.

І дарувати світло свого серця тим, хто його потребує.

І розповідати онукам історію свого великого кохання.

 

2 коментаря

Останні записи в блогах