Пройшла пів-Європи, пів-Землі…

кореспондент
Записів: 20
Дата запису: 28.02.2014
Комментарів: 0

Цей рік для Емілії Балабас став ювілейним. Життя прожити – не поле перейти, говорить народне прислів’я. А 90 років – це справжній подвиг…

Емілія Степанівна Балабас (дівоче прізвище Тєчко) народилася в Миколаївській області. Маленькою переїхала з батьками до Кривого Рогу, до міста, яке вважає своїм рідним. Після школи закінчила Дніпропетровські обласні педагогічні курси й пішла працювати до школи села Шеченкове Криворізького району вчителем математики та фізики. Це були останні мирні дні напередодні Великої Вітчизняної війни.

«Війна – це моя молодість», – почала свою розповідь Емілія Степанівна. У серпні 1941 року, коли німці підійшли до Кривого Рогу, її разом з іншими мешканцями Шевченкового евакуювали в напрямку Каховки. Саме тут, у Каховці, юна Емма пройшла своє перше бойове хрещення – кров, біль, стогін поранених бійців, розпач і страх перед майбутнім.

Потім дороги війни привели її в місто Шахти. Вона потрапляє на нараду керівництва всіх діючих воєнних госпіталів 9-ї армії Південного фронту. Разом із подругою проситься на фронт – медичною санітаркою.

Емілія Степанівна потрапляє в хірургічний польовий пересувний госпіталь №78, сформований на базі кістково-туберкульозного санаторію, що був у складі 9-ї армії. У госпіталі працювала команда високопрофесійних лікарів та інших медпрацівників, в основному з Одеси та Молдови. Було 200 ліжок на три відділення – прийомно-сортувальне, хірургічне, терапевтичне. Саме з цією медичною пересувною лікарнею юна Емма пройшла всю війну.

«Перше, що доручили мені, коли розгорнули госпіталь, – прати використані бинти, – згадує Емілія Степанівна. – На вогнищі гріли великі чани, в одному прала, в інший перекидала для подальшого кип’ятіння. Отакі стерильні умови».

Працюючи санітаркою, Емма старанно вчилася в лікарів. Спостерігала за їхньою нелегкою працею. Такий собі заочний медичний університет на практиці. Знала, як надати першу допомогу, швидко реагувала на будь-яку ситуацію, яка потребувала негайного вирішення. Зволікати, коли відлік часу коштував бійцям життя, вона не могла.

А поранені прибували. Розповідає Емілія Степанівна:

«У 1942 році йшли жорстокі бої за Ростов. Туди, в село Генеральське, і перемістився наш госпіталь. Поранених було стільки, що доводилося розміщувати по хатах, котрі належали місцевим жителям. Усі разом піднялися, щоб рятувати бійців. Повстав один великий народ, в якого не було поділу за національними ознаками. Це була священна війна проти тих, хто зазіхнув на нашу землю. Важкі часи. Страшні часи. Але тоді формувався справжній характер людей. Усі були великими й маленькими героями».

Потім був Красний Лиман, де до пересувного госпіталю потрапляли, в основному, бійці з Середньої Азії, потім Ізюм, Гола Долина, Святогірськ, пройшли Сталінградську область, Північний Кавказ, Кабардино-Балкарію, Чечено-Інгушетію, Кубань. Виконавши свою місію на Північному Кавказі та Кубані, госпіталь отримав призначення на 3-й Український фронт. За цей проміжок часу Емма навчилася витримки попри все побачене. Ніколи не дозволяла собі демонструвати страх і відчай перед пораненими. Намагалася підтримувати бойовий дух тяжкохворих. А потім, десь у закутку, давала вже волю сльозам.

Доля була прихильна до молодої Емми. Будучи за кілька кроків від самої пащі смерті, вона залишилася живою. Отримавши кілька тяжких поранень, знову піднімалася, щоб допомагати іншим.

1 січня 1944 року в товарних вагонах приїхали до Запоріжжя, де отримали наказ прямувати на Нікополь. Свій госпіталь розвернули у двох будівлях – школі та приміщенні колишнього млина. Це саме час жорстоких боїв у Нікопольсько-Криворізькому напрямку за визволення рідного Кривого Рогу. Зі спогадів Емілії Степанівни:

«Велику кількість поранених приймали з медсанбату. Обидва приміщення госпіталю були заповнені важкопораненими. Неможливо передати те, що відбувалося. Скрізь стогін і крик помираючих, скрегіт зубів і нескінченний біль. Дні і ночі медсестри та лікарі тримали вахту. Без спокою та відпочинку. Про сон можна було лише мріяти. Аптечні склади не встигали передавати ліки. А поранені прибували – з Широкого, Інгульця, Рахманового, селищ Криворізького району. Всього в госпіталі кожного дня знаходилося 2000 поранених визволителів Кривого Рогу.

Нарешті, 22 лютого 1944 року моє рідне місто визволили від ворогів. І були сльози. Сльози радості. У цій перемозі була і моя маленька частка…»

Потім ще були Румунія, Болгарія, Словаччина, Угорщина. Уже в Австрії, рано-вранці 9 травня 1945 року, почули неймовірні потужні залпи вогню з усіх видів бойової зброї. Не розуміючи нічого, медики вибігали на вулицю. Назустріч їм мчали щасливі бійці й вигукували «Перемога! Перемога! Перемога!!!» Перемога.

Згідно з Наказом Президії Верховної Ради СРСР від 25.09.1945 року Емілія Степанівна Балабас демобілізувалась із міста Бузеу, що в Румунії. До Кривого Рогу приїхала 12 жовтня 1945 року. Так закінчилася для неї війна. Фізично.

А у спогадах – залишилася на все життя. Зі слів Емілії Степанівни, війна – то великий екзамен на витривалість, випробування духовних та фізичних сил людини.

У мирні часи Емілія Балабас працювала в комсомольських організаціях, а також на гірничорудних комбінатах «Кривбасруда», «Дзержинськруда», «Кривбасшахтопроходка».

З 1979 року – на заслуженому відпочинку. Є учасником бойових дій, інвалідом Великої Вітчизняної війни І групи.

 Прикро, коли минувшину хочуть переписати. Навішують ярлики та гасла, спотворюють. Але, дякуючи свідкам тих героїчних подій, спогади живі. Спогади про людей, які повстали супроти підготовлених і зухвалих загарбників.

Доторкнутися до душі ветерана, пройти з ним його бойовий шлях – велика честь для нащадків. Жива пам’ять народна. Вона успадковується генетично. Як прямий зв’язок поколінь. І ми завжди пам’ятатимемо про славний подвиг непереможних героїв-визволителів, переповідаючи про нього своїм дітям та онукам.

Леся Мариненко,  «Червоний гірник». 

0 коментарів

Останні записи в блогах