«Саксагань» №3: фантом самопорятунку від осінньої хандри

Дата запису: 13.11.2013
Комментарів: 0

Творча душа завжди повниться оптимізмом – така закономірність людської природи. Ще помітніше процес протікає у царині творчості літературної, де людина перед лицем вічності, як і перед божим судом, оголює свої думки, нерви, симптоми честолюбства і синдроми самокритицизму.

Обидва ці психостани, мовби фантоми, зримо зітнулися на «мирних» сторінках 3-го числа міського літературно-художнього і публіцистичного альманаху «Саксагань». Котрий переважить? Отже...  

Читати альманах

Вступна стаття головного редактора. Притаманний лише йому талант говорити абсолютно абстрактивні речі про «безпредметне» життя цілого людства і окремо взятої людини – у тому сенсі, що закінчується воно, фізичне існування, для всіх однаково, і разом з тим – про пекучу, болючу, морально-щемливу, виснажуючу свідомість і душу необхідність «прожити недаремно». Тобто про власний слід на Землі. Інакше – навіщо народжуватися?.. А коли «факт народження» не від самих нас, власне, залежить – то залишається єдино можливий вихід: жити змістовно, сумлінно, осмислено. Саме про це – роздуми Андрія Дюка під незавершено-інтригуючою назвою «Проходите, господа...».

Тут же, слідом за вступничкою, Андрій Дюка вже як автор фактично художнього нарису, хоча і позначеного жанрово як «Размышления после просмотра», «Странная миссис Сэвидж», продовжує ту ж саму, традиційну вже для нього, нестаріючу тему про актуальну завжди моральність людських стосунків. А саме: на прикладі однойменної п’єси, поставленої в Криворізькому театрі драми і музкомедії ім.Шевченка, достатньо зрілий за віком і за життєвим досвідом автор глибоко і серйозно розмірковує про те, чому іноді – не хочеться сумно констатувати: часто – безцінну чистоту людських стосунків «умовно-люди» розмінюють на п’ятаки хитрощів, меркантильності, залізобетонного прагматизму. Я й сам проглянув, затамувавши подих, цю виставу з безліччю драматургічних загадок-інтриг, сам разом з акторами пережив-«пережував» банальні взагалі-то перипетії вибору між продажністю і честю, такі важливі для маленьких «персонажів» шекспірівського «світу-театру» – і беруся стверджувати слідом за автором нарису: неперебутній пошук істини «бути чи не бути?» йому результативно вдався, оскільки читачеві не хотілося мимохіть перегорнути втомленим поглядом ці три сторіночки тексту – хотілося і у власній душі послухати резонанс-відгук на прочитане. Нічого нового! – але бажаю кожному співставити у собі цінність любові й дружби з цінністю чужих, а не трудом зароблених, грошей.

Вірші Віталія Безносенка: свіжі лексично, хоча й цілком звичні за тематикою, смаковиті художньо! – бо абсолютно «доношені» емоційною «вагітністю» авторської душі; зовсім не грішать запозиченою образністю – відтак якісь «ігристі», легкі для сприйняття. Одним словом – гарні. Оцій легкості подекуди ледь-ледь заважають – слава богу, майже непомітно – спрощені дієслівні рими. Може, це зумисний авторський прийом?.. Як би там не було – оригінальні поезії В.Безносенка, ще й підсилені авторськими ж малюнками,  м’яко тішать серце читача непідробним ліризмом. Здається, це Віталієва «прем’єра» на сторінках альманаху? Вдалася!

Художній нарис Марини Бєлової, зрілої за віком людини, називається «Весна тритисячного». Він по-дитячому наївний і по-дорослому гуманістичний. Синтез обох начал у чуттєвому всесвіті авторки і зробив її твір соціально відповідальним. Отож хочеться вірити її «передбаченням»: все так і буде!

Багатогранні за тематикою вірші Юлії Шовкун відкривають читачеві і м’яко-ліричний хід переливання станів природи у романтичний внутрішній світ людини, і тугу страждань за долю батьківської землі, і світлі сподівання на краще життя. Прикметно, що настроями останнього характеризування творів авторки завжди просякнута і її проза. Слідкуйте за виходами Ю.Шовкун «на люди», доволі регулярними, – відчуєте солідарно з нею співпереживання за долю Вітчизни, і те допоможе вам самим глибше відчути душевну прив’язаність до рідного краю – основу основ справжньої людяності.

Оповідкою «Мне тебя никогда не понять...» Ольга Валенська вкотре нагадує цинікам-скептикам, що тільки вільна душа людини, яка не хоче ставати безсловесним слугою грошей, спроможна на справжнє творче подвижництво. Її персонаж – художник, якому світять заманливі перспективи в «модному» кінематографі – обрав дійсно вільну творчість, не захотівши стати барвистим метеликом на обкладинці «макулатурного» буклета-одноденки.

Не так часто, як хотілося б істинним шанувальникам справжньої поезії, приходить на сторінки «Саксагані» Василь Сичов. У цьому номері він є – з немалою добіркою художньо витончених, переповнених надзвичайно хвилюючими сюжетами віршів. Саме оце і характерне для поезії Сичова: у своїх творах він змальовує не мармеладно-ейфорійні враження від ситого відпочинку на турецьких морях чи «трохи-королівського» перебування на віденському балу (хоча – що ж у цьому осудливого, скажете?), а здебільшого тривожні життєві ситуації, бентежні події, які змушують і над своїх вчинків природою замислюватися. Поезія  сама по собі – лірично-співочий вид мистецтва, однак про творчість В.Сичова можна сказати впевнено: це перш за все – самовираження поета-громадянина, поета гідності і честі, поета – обстоювача людської моралі і взагалі совісті.

Маленький «репортажний нарис» Івана Богуна про персональну виставку фоторобіт Інги Токар, що називається «Увічнені миті всесвітнього дива», – не тільки і не стільки про естетичний смак, нюанси майстерності та патріотично-культурницьку позицію криворізької фотохудожниці і журналістки, а й про «єдиного-колективного» персонажа виставки – «театр пантоміми», як його частіше іменують, або Криворізький академічний театр музично-пластичних мистецтв «Академія руху». Адже сама героїня нарису яскравими, сказати б, містичними фотороботами не себе славить, а тих, кого любить! У даному випадку – улюблений театральний колектив.

Варто відзначити поему Василя Москалюка «Гданцівські мости»: трохи незграбну ритмічно, та й композиційно безсюжетну, лексично біднувату – зате ж таку щиру! таку святкову! таку настроєву!

Відомий на Криворіжжі і далеко за його межами поет Олексій Стариков у добірці «Рассказы для детей» переповідає кумедні, навіть неймовірні, а разом з тим – і вельми повчальні історії. А головне – правдоподібно написані і цікаво, читаєш – і мозок сам відшукує у закапелках пам’яті щось ніби схоже з реального життя… Виходить, майже реалістичні ті придумані сюжети. Значить, кожному «для науки» прислужаться – і малому, і дорослому.

Позаштатний «літературознавець» альманаху Світлана Захарова, котра... категорично заперечує проти такого термінологічного означення її функції, під рубрикою «Книжкова полиця... ім’ярек» подає аналіз... так-так, хай буде аналіз – літературознавчий все ж таки! – цілого культурального моноліту з життя міста, який вмістив у себе: грандіозну поему знаного поета Григорія Туренка «Тринадцятий апостол» – це про Олександра Блока; органічно єдиний з нею – і автономний в самодостатньо-мистецькому спектрі – ілюстративний цикл художниці Тетяни Бобрової; також феєричну у своїй психологічно-візуалістичній напрузі театралізовану презентацію книги-події силами акторів театру імені Шевченка під виправдано патетичною режисерською орудою Василя Короленка. Написаний цей «спектральний аналіз» поеми блискуче: глибинно, ємко, виразно і виражально, без замусолених штампів-красивостей, кваліфіковано (якщо доречним буде так означити художній текст), натхненно і ... Жаль, немилозвучним вийде новотвір-прикметник від слова «заручник», але я хотів зізнатися: прочитавши «аналіз» поеми з-під руки Захарової, одразу захворієш самою поемою, заінтригований, кинешся шукати її, шедевральну, по бібліотеках...

Повістування Сергія Малашка «Почему?» ставить домінуюче серед усіх людських цінностей питання: чому так виходить, що ми по-справжньому оцінюємо дорогих нам людей, лише втративши їх? чому запізно навчаємося розумінню простих речей, не даючи самим собі відповіді, про яку і так ми всі здогадуємося?.. А великий-волаючий запитальний знак ніби застерігає: дивіться вглиб, відрізняйте щире від напускного, істинне – від «притворного», сиріч удаваного...

Нібито знаю доволі давно прозаїчний стиль Анатолія Липицького – а мовби відкрив його собі наново. Повістування його, назване «Признание. Маленькая повесть», – динамічне, позбавлене надмірних емоцій, навіть сухувате, я б сказав, схильний до трохи «екзальтованих» словоконструкцій, – а захопило своєю психологічною глибиною і не відпускає... Отямився лише, прочитавши наприкінці: «продолжение следует»... Вогненним тавром пече свідомість думка про його літераторську і громадянську жертовність: іншим допомагав творити-пробиватися з усієї сили – сам писав у сорок разів менше, ніж кортіло... Захворійте письменником Липицьким! – після прочитання цієї «крихітки» в «Саксагані» біжіть до бібліотеки шукати «великого» Липицького. Або до книжкового супермаркету «Буквиця», що у торговельному центрі «Вікторія» на 95-му кварталі...

Початкуючих «літературоїдів» – маю на увазі молодих шанувальників містичних історій, котрі «продвинуті в комп’ютерних сферах – напевно зацікавить твір Анни Давидової і Дани Олєйнікової «Сказка, рассказанная однажды зимним вечером», – також з продовженням у наступному числі. А поціновувачів «настінного» мистецтва альманах залишає причарованими до здобутків кримського фотохудожника Сергія Герка, який подеколи  «виставляється» у нашому місті, та кількох суто криворізьких художників-живописців.

Російська приказка недаремно говорить: «Мал золотник, да дорог». Наш альманах, нехай лише раз посеред трьох місяців «мирської суєти», дає можливість поринути у космос бальзамічних для душі роздумів про вічне, хвилююче, незабутнє.

Іван НАЙДЕНКО

0 коментарів

Останні записи в блогах