Штрихи до біографії. Індустріальний мислитель

кореспондент
Записів: 59
Дата запису: 29.10.2013
Комментарів: 2

Микола Дядечкін – доктор технічних наук, академік Академії гірничих наук України, член редакційної колегії авторитетного міжнародного видання «Гірничий журнал» (м. Москва), котрий і після 85-річного ювілею продовжує плідну працю на посаді головного наукового співробітника науково-дослідного гірничорудного інституту Криворізького національного університету.

Зв’язковий, «ястребок», хлібороб

Понад дві третини століття присвятив Микола Іванович вивченню проблем розробки криворізьких надр. Перші його «дорослі» спогади стосуються лихоліття Великої Вітчизняної війни. Поряд із селом Рахмановим, звідки родом, після приходу фашистів у глибоких каменоломнях Латівського заводу отаборився не надто чисельний, проте добре згуртований партизанський загін. П’ятнадцятирічний підліток не раз просився до лав народних месників, під час відступу радянських військ підібрав чимало боєприпасів, передав їм, проте і це не подіяло: йому відвели роль зв’язкового «на поверхні». Багато разів виконував ризиковані завдання, обмінювався усними донесеннями з кількома підпільними групами опору з міста.

У перші ж дні повернення радянської влади Микола добровольцем з’явився до сільради, готовий до будь-яких першочергових робіт з відродження краю. Сільський голова, знайомий йому за партизанським рухом, взяв його за «ястребка», довірену особу для різних доручень. Першу половину весни 1944-го року всією громадою хоронили загиблих на полях боїв солдатів, у тім числі й загарбників. Моторошно згадувати, як віддавали землі напівзотлілих ворожих кулеметників-смертників, прикутих ланцюгами до бруствера, щоб не втекли з вогневих позицій. Усім миром відновлювали дороги, конвоювали колони полонених, сіяли хліб, обробляли поля, жнивували. Одночасно діти в рекордні темпи мали наздогнати шкільну програму за змарнований війною період.

Від «сина Дуньки-прибиральниці» – до «Миколи Івановича»

Переможного 45-го екстерни-випускники, подолавши за лічені місяці кілька класів, вступали до навчальних закладів вищого рівня. Микола подався до гірничого технікуму. По здобутті спеціальності отримав направлення на рудник імені Комінтерну, одразу очолив дільницю. Кваліфікованих кадрів катастрофічно бракувало, працелюбного хлопця з «червоним» дипломом заохочували продовжувати навчання. Доки розмірковував, почався навчальний рік. Але обіцяв наставникам проторувати дорогу до інституту – значить, потрібно дотримуватися взятих зобов’язань. Розмова з ректором відбулась аж у кінці жовтня. «Піднімайся на третій поверх, слухай лекцію, наказ про твоє зарахування підпишу згодом», – була резолюція.

Наступного року інститут очолив видатний знавець гірничої справи Георгій Малахов. Незважаючи на різний статус, вони з Дядечкіним одразу споріднились душами, і дружба ця тривала півстоліття. Навчання довелося суміщати з роботою на виробництві, під началом рахманівського партизана Дмитра Симанька освоював фах помічника бурильника, далі працював кріпильником, машиністом електровоза. Повністю освоївши діло, став майстром, начальником дільниці, а на останньому курсі – навіть технічним керівником шахти.

Наступного дня після отримання диплома Микола Іванович прийняв керівництво Рахманівським рудником. Тут добували мартенівську руду найвищого гатунку для експорту, шахта перебувала під жорстким контролем Міністерства чорної металургії СРСР, опікувався нею персонально інший світоч професії – Сергій Мелешкін, він часто приїздив інспектувати розробку надр і залишався цілком задоволеним.

Ставлення до наймолодшого у Союзі директора копальні з боку шахтарів вирізнялось не­однозначністю. Заслужити повагу в людей, тим паче – тяжкої суворої вдачі, завжди вкрай складно. Попервах ніхто й гадки не мав шанувати, поза очі зазвичай кликали: «Миколка, син Дуньки, прибиральниці зі школи». Очевидне глибоке володіння гірничими навиками призвело до еволюції – почали величати за прізвищем. Микола Іванович принципово звертався до всіх на ім’я та по батькові, поступово в колективі міцно вкоренилась така манера, невдовзі трударі і в побуті між собою перейшли на таке спілкування. Від стереотипів усталеної в соціумі поведінки не втекти: Миколі Івановичу видавався незручним звичай випивати оковитої для підкріплення близьких стосунків з робітничим класом, та й начальством, але подітися не було куди, хоча в післявоєнну епоху міцне прикладання до чарки людей на всіх щаблях виробництва суттєво шкодило промисловому поступу.

За крок від рекреаційного раю?

Микола Дядечкін одночасно розривався на трьох напрямках. Керував Рахманівським рудником, споруджував шахту «Нова», писав дисертацію. Після успішного захисту кандидатської Георгій Малахов запросив його на посаду доцента, а за рік – довірив гірничий факультет. За довгі роки Микола Іванович виховав плеяду талановитих гірників, при ньому за студентською лавою відбувалося становлення й нинішнього криворізького градоначальника Юрія Вілкула – тодішній декан характеризує його як чудового організатора, недарма ж товариші обрали старостою групи. Наукова стежина у долі відтоді не переривається.

Після аварії на Чорнобильській атомній станції Миколу Івановича, на тоді – одного з найавторитетніших гірників Радянського Союзу, включили до складу урядової комісії з подолання наслідків техногенного лиха. Дядечкін досконало дослідив проблему і розробив всебічно зважений проект опускання смертоносних решток зруйнованого термоядерним вибухом реактора у підземне сховище, на тривалий термін ізольоване від довкілля. Державні мужі не наважились спрямувати астрономічну суму на втілення далекосяжного задуму, обме­жились значно дешевшим об’єктом «Саркофаг», проте за наступні роки загальні витрати на його утримання та добудову в рази перевищили кошторис криворіжця, та й результат від «Саркофага» виявився не таким задовільним, як планувалось.

Останнім часом Микола Іванович глибоко переймається стратегією майбутнього розвитку сировинного Кривбасу.

– На моє бачення, – мислить науковець, – відкриті розробки мають поступово скорочуватись. Відповідно, зійде нанівець накопичення відвальних порід, що сприятиме відновленню природного середовища. Підземний же видобуток має посісти пріоритетне місце. Певна річ, це має відбуватись паралельно із створенням нових шахтних стволів із супутніми засобами підйому добутих копалин, у тому числі в зонах нині діючих кар’єрів, та масштабними рекультиваціями відвалів. Усвідомлюю розміри необхідних капіталовкладень. З огляду на те, що запасів криворізьких надр вистачить на сотні й сотні років, витрачені, за моїми підрахунками, кілька десятиліть на переведення залізорудних розробок під землю того варті! Таке дбайливе ставлення до краю призведе до його перетворення на рекреаційну перлину.

Тарас Затульний, "Червоний гірник".

2 коментаря

Останні записи в блогах