Слова, що лікують серце

кореспондент
Записів: 20
Дата запису: 31.03.2014
Комментарів: 2

Прощання з першою вчителькою було болісним. Але життя не стоїть на місці. Нас, як маленьких курчат від мами-квочки, впустили у великий, гамірливий курник під назвою «середні класи». Час випробувань, коли замість однієї-однісінької Людмили Іванівни на кожний урок приходив новий вчитель.

Я замкнулася. Усі мої здібності у навчанні набували іншої сторони – сильні залишалися на попередньому рівні, а от слабкі – повільно та впевнено повзли до низу. Особливо – математика. Хто б на той час пояснив батькам та самій дитині, що в неї зовсім не математичний склад розуму. І від цього я почувалася ще гірше. У вчорашньої відмінниці з’явилися в щоденнику трійки…

Я однаково сприймала всіх вчителів, наче з ворожого табору. Чому так – і досі загадка. Багато вчителів-математиків пройшло через наш клас, але в силу якихось певних обставин вони не затримувалися. Кожного разу, коли черговий «математик» викликав мене до дошки, я на мить втрачала свідомість. Довго відмовчувалася і з болем йшла на своє місце – знову трійка!

Батьки ходили до школи, вдома суворі докори, але я ще більше відсторонювалася. Довгими годинами сиділа над «важкою» книжкою з безкінечними цифрами і формулами, та бачила тільки свої сльози. Це зараз купа психологів на одну дитину і поняття «диференційності», а раніше – невдаха і трієчник зі страшним майбутнім у шахті або двірником, у кращому випадку.

У сьомому класі до нас прийшла Любов Василівна Мацак. Витончена та інтелігентна. Вона завуч школи, а значить – я пропала. Нова вчителька обвела очима клас… і зупинилася поглядом на мені! Як на заклання, я пішла до дошки. Історія повторилася. Я не розуміла запитань, не розуміла підказок класу. Взагалі нічого не розуміла. Після уроку лежала на парті. Думала про свою страшну майбутню долю без знань з математики. Як жити далі? Буду підмітати сусідні двори…

Через деякий час на уроці «страшного предмету» я знову стояла біля дошки. На мене дивилися зацікавлені очі Любові Василівни. І я побачила її усмішку. Вона посміхалася! Потім сказала: «Я чула про тебе, дитино. Знаю тебе. Ти ж молодець! Людмила Іванівна, твоя перша вчителька, говорила про твій потенціал – ти можеш! Просто, зовсім трошки треба докласти зусиль. Неможливо взяти висоту без праці. А ти можеш! Я вірю в тебе! Чуєш, вірю! Потрібна допомога – я завжди на місці. Разом подолаємо! Хочеш?»

Чи хотіла я? Я думала, що впаду від таких слів! Останнім часом, крім негативу, на свою адресу я нічого не чула. А тут…

Я не пішла за допомогою до кабінету завуча. Для мене Любов Василівна стала королевою школи, а я вважала себе недостойною, щоб забирати її час. Надзвичайними зусиллями почала «брати висоту». Чого це мені коштувало, може знати тільки дроворуб, перевчений на майстра манікюру. Але слова «я вірю в тебе» давали мені друге дихання! Я не могла підвести людину, яка вірить у мене! І не підвела.

Пройшло багато років. Я сама вже пройшла вчительську ниву. Сама часто говорила своїм учням слова підтримки і надихала їх на майбутні звершення. Усі ці роки в моєму серці звучало: «Я вірю в тебе!»

Вчителька, яка тільки рік відпрацювала в нашому класі, зробила переворот у моїй свідомості на багато років.

Шкода, що я їй досі про це так і не розповіла…

Леся Мариненко, "Червоний гірник".

 

2 коментаря

Останні записи в блогах