Весь рік – на коні

кореспондент
Записів: 57
Дата запису: 04.03.2014
Комментарів: 1

Ми вже ввійшли в Рік Коня, «офіційно» ця благородна тварина вступила у свої сили наприкінці січня, коли новий рік розпочався за східним календарем. Відтак, ми вирішили пізнати власника року поближче.

Верхову їзду називають фітнесом для аристократів. Вміння гарно триматися верхи здавна вважалося привілеєм еліти. В Україні є чимало центрів верхової їзди, які пропонують прогулянки на конях та освоєння відповідних навичок. Чи не найвідомішим серед них є центр Олени Петрусевич, розташований в одному з павільйонів столичного іподрому.

– Ви не лякайтеся, вас зараз зустрінуть декілька наших співробітників, – попереджає пані Олена, коли ми підходимо до стайні.

Мимоволі думаєш: що ж це за працівники, що їх і злякатися можна? Олена Вадимівна, як справжня хазяйка, поправляє стоги сіна, що стоять біля стайні. Раптом знадвору з гучним гавканням до нас вибігають «співробітники». Яка ж стайня без собак?

Виявляється, чотирилапі тут виконують непросту роль. Центр Олени Петрусевич відомий, у першу чергу, тим, що тут проводять безкоштовне лікування дітей з ДЦП та аутизмом. У будні сюди привозять хворих дітей на сеанси іпотерапії. Протягом шістнадцяти років методика, створена Оленою Петрусевич та лікарем центру Іриною Осетровою, зарекомендувала себе якнайкраще. Собаки ж допомагають хворим діткам подолати страх перед тваринним світом. Одне діло – підійти до коня, у рази більшого й такого недосяжного, інша річ – погратися з песиком, який весело обмахує тебе кудлатим хвостом. Між тим, і пси тут непрості – усі спеціально навчені, дресировані.

– Я ніколи не думала робити верхову їзду своєю професією, – зізнається Олена Вадимівна, проходячись між денниками. – Для мене робота з конем тривалий час була просто цікавим хобі, спортом. Але доля сама розсудила так, що вже шістдесят чотири роки я з кіньми.

Поки ми спілкуємося, Олена Вадимівна заходить до кожного денника, вітається (ні-ні! по-справжньому) з кожним постояльцем.

– Прошко, Прошечко, як у тебе справи? – гладить мерина, над яким напис «Промах» – таке ім’я дали тварині на кінному заводі. – От спробуй, підстав долоню. З конем треба знайомитися правильно, щоб він понюхав долоню. А тепер погладь його. Коні – як люди. Тут і ревнощі, і любов. Була у нас парочка – кохання між ними було неземне. А потім вона померла, так він страждав! Не міг ні їсти, ні пити, усе кликав її...

Тим часом у сусідньому деннику копитом б’є чорнявий красунчик.

– Що це з ним?

– Ну я ж кажу: ревнує. До всіх підійшла, а до нього – забула, – пояснює наїзниця і заходить у вольєр з ображеним конем. Той відступає назад, а потім «пробачає» й починає загравати.

Коли в центрі з’являється новий кінь, його ведуть до «старійшини» - знайомитись.

– Можете вірити, а можете – ні, але певний час вони дійсно «спілкуються», обмінюються інформацією, напевно. Старий розповідає про те, що тут і як. І новачка розпитує, – усміхаються тренери.

Як починаєш займатися конями, то це вже на все життя, говорять у центрі.

– Кінь – не велосипед, – усміхається Петрусевич. – Не можна покататися і піти по своїх справах, до наступної прогулянки. З ним треба говорити, чистити його, годувати, прибирати. Словом, доглядати як за дитиною і тримати зв’язок як з другом. А піклування прив’язує тебе до цього створіння, і ти мчиш сюди на всіх крилах.

Коні в місцевих конюшнях з’являлися різними способами. Якогось жеребця придбали, іншого – подарували, а є й такі, яких просто нікуди було діти. Так у центрі Олени Вадимівни з’явився поні. Заможні батьки купили тварину для своїх дітей, а ті виросли.

– А ми приймаємо всіх. До нас котів приносили, собак. Хтось знайшов у лісі скалічених ворон – так у нас почали жити Карл і Клара. Одному з птахів наш хірург навіть зробив операцію і вставив у крило спеціальні спиці. Бачите, – показує Олена на вольєр з двома пернатими, – одна пташка «кульгає». Що ж стосується поняшки, то з ним у нас особливі стосунки. В Україні до «маленьких коней» ставляться нерідко з острахом. Мовляв, вони зліші за своїх великих братів. Я так скажу: просто в Україні не вміють об’їжджати цих тварин!

«Від роботи коні дохнуть» - написано на дверях тренерської кімнати. Тут повна «кінська» ідилія: картини, сувеніри – тільки кінської тематики. Сюди якщо й заходять з подаруночками, то тільки з тематичними.

– Рік Коня, тож у нас не залишилося варіантів для подарунків. Усе, що можна, навіть удома, має таку символіку! – усміхається пані Олена. – Душею й тілом ми з кіньми. Коли запитують про ціну коня, я нерідко відповідаю: безцінний. А іноді воно так і є. Є у нас коник, якому в прямому значенні ціни немає.

Коли вперше у нас народилося лоша, сталося непоправне: кобила померла через три години після пологів. І працівники центру з тим малятком залишилися самі. Легко сказати – лоша. Чим його годувати? Як?

– Почитали поради, порозпитували, але ж де взяти кобилячого молока? Тоді ми придумали фокус: привели лошаті козу – її молоко є найліпшою альтернативою. Перший час воно смоктало ще так-сяк, а потім виросло і вже коза його страшилась! – пригадує пані Олена. – Довелося тоді домовитися з місцевими бабусями, які тримають кіз. Щоранку і щовечора вони привозили до нас козяче молоко. Словом, поки ми цього малюка виростили, він дійсно став «золотим».

Про 2014-й жокеї говорять «наш рік» і вірять, що символ року принесе їм неймовірну вдачу. Кінь, наполягають вони, – створіння волелюбне і дуже горде. Він з першого дотику знає, хто біля нього стоїть – упевнений вершник чи слабак. У парі з першим можуть скласти переможний тандем, а другого кінь запросто скине додолу.

Анна Родічкіна, "Червоний гірник".

1 коментар

Останні записи в блогах