Загинув під час атаки

автор
Записів: 67
Дата запису: 04.03.2013
Комментарів: 0

Ось і в біографію визволителя Кривого Рогу, командира 595 стрілецького полку 188 стрілецької дивізії підполковника Івана Кулика можемо внести суттєве доповнення. Це стосується його бойових нагород. Донедавна вважалося, що він нагороджений двома орденами Червоного Прапора та орденом Червоної Зірки.

Натомість наш визволитель мав один орден Червоного Прапора, а також ордени Олександра Невського та Вітчизняної війни 1 ст. Останнього командир полку й не побачив на своєму польовому мундирі. Загинув у бою.

До речі, дві його останні відзнаки можна назвати криворізькими. Це легко довести, коли вчитатися в пожовклі тексти фронтових документів. З них ми довідалися, що Іван Іванович Кулик – 1908 року народження. Своїм сином може пишатися м. Переяслав (тепер Переяслав-Хмельницький), що на Київщині. В армії – до 1930 року. Закінчив школу червоних старшин та військове училище (є відомості, що Київське). Брав участь у знаменних Київських маневрах 1935 року. Тоді й справді Червона Армія була найсильнішою в Європі.

А потім настали темні для військ 1937-1938 роки. На щастя, доля врятувала старшого лейтенанта Кулика від репресій. Воювати він почав з першого дня німецької навали. Разом із 188-ю дивізією відходив углиб країни. Першу бойову нагороду – орден Червоного Прапора отримав за лютнево-березневі 1943 року бої під Старою Русою. Тоді командир 595 СП І. Кулик «…особисто керував боєм, забезпечив введення у прорив лижного батальйону».

На початок вересня 1943 року 188 СД увійшла в підпорядкування Степового фронту, що вів визвольні бої на території України. З’єднання визволяло Харків, Нижньодніпровськ, вступило на землю Криворіжжя. За давністю подій навіть їх учасник не зможе передати атмосферу битви за Кривбас. Тож і звернемося до нагородного документа. Ним підполковник Кулик представлявся до ордена Олександра Невського:

«Гв. підполковник Кулик у Віт­чизняній війні бере участь з 22 червня 1941 року, безперервно знаходиться на передових лініях фронту, учасник багатьох оборонних та наступальних боїв. Командуючи 595 стрілецьким полком, тов. Кулик зі своїм полком форсував річку Дніпро, захопив висоту 122,2 і утримав її до початку загального наступу 15.10.43 року, при цьому відбив численні атаки піхоти і танків противника. За цей час полк наніс велику поразку живій силі і техніці 23 ТД й 367 ПД противника.

15.10.43 року його полк прорвав оборону противника і просунувся вглиб на 3 км. Наступні дні впертих боїв, уміло маневруючи на місцевості, влучно керував вогневими засобами. Полк під командуванням тов. Кулика успішно розвинув наступ, відкидаючи та знищуючи живу силу і техніку противника. За перші три дні боїв полк просунувся на 32 км і зайняв 25 важливих населених пунктів та вузлів спротиву противника. Наніс серйозної поразки противнику в живій силі, і за цей час полком було знищено 13 танків, 44 автомашини, 8 гармат. Продовжуючи наступ у загальному угрупованні військ на Кривий Ріг, тов. Кулик безперервно знаходився в бойових порядках своїх підрозділів і, надихаючи їх на подвиги, успішно просувався вперед.

Враховуючи виявлені мужність та відвагу особисто тов. Кулика в бою, а також гарну організацію маршу і керування полком, при недостатніх засобах тяги, гвардії підполковник Кулик заслуговує урядової нагороди – ордена Олександра Невського».

З таким клопотанням виступив безпосередній начальник
І.І. Кулика командир 188 стрілецької дивізії полковник Даниленко. З цим погодилися командир 82 стрілецького корпусу генерал-майор Кузнецов та командуючий 37 армією генерал-лейтенант Шарохін. Останній видав наказ № 0178/Н від 26.11.1943 року, який назвав відважного комполку Івана Кулика кавалером полководницького ордена Олександра Невського.

188 дивізію, як і її 995 полк, можна вважати «старожилом» боїв за Кривий Ріг. Ще восени 1943 року стали її війська раттю на нашій землі. З’єднання полковника Даниленка понесло великі втрати. Його поповнювали прямо по ходу боїв, можливості вивести його на переформування не було. Підполковник Кулик загинув у бою 19 лютого 1944 року, у переддень стратегічного наступу в ході Нікопольсько-Криворізької операції. Через три доби після загибелі Івана Івановича, його труну поставили у фойє кінотеатру ім. Леніна. Ось як описаний останній його бій у нагородних документах. Це представлення підполковника І.І. Кулика до ордена Вітчизняної війни 1 ст. посмертно:

«…19.02.44 року полк зав’язав жорстокий бій за нп (населений пункт, – авт.) Шевченко (тепер Шевченкове Криворізького району, – авт.), проте багато разів спроби увірватися в Шевченко, вогнем противника були відбиті. Палаючи бажанням виконати поставлену задачу, тов. Кулик, як справжній патріот Батьківщини, нехтуючи смертю, особисто повів полк в атаку й увірвався в Шевченко. Противник, з метою відновлення свого попереднього становища, силою до батальйону піхоти перейшов у контратаку. Тов. Кулик особистою хоробрістю і відданістю Батьківщині повів бійців у бій. У цьому нерівному й жорстокому бою тов. Кулик загинув смертю хоробрих.

Полком тов. Кулика за час наступальних боїв нанесені важкі втрати противнику. Убито до 800 солдатів та офіцерів противника, взято 10 полонених, 6 кулеметів, 2 гармати та ін. озброєння.

За вмілу організацію бою, знищення живої сили противника, що переважав чисельністю, при найменших втратах своєї частини, за особисту хоробрість та відданість Батьківщині, тов. Кулик гідний ордена Вітчизняної війни 1 ступеня – посмертно».

Саме командир 188 СД полковник Даниленко підписав цю реляцію і запропонував поховати підполковника Кулика в центрі щойно визволеного Кривого Рогу. Тоді й закладався військовий меморіал, що біля кінотеатру ім. Леніна. На цьому місці змінювали один одного пам’ятники, які в різні роки стояли на площі, царю-визволителю Олександру ІІ, Великому Кобзарю і, нарешті, Карлу Марксу. Жоден з них не вцілів. Тут почали копати могили для визволителів міста в 1944 році. Планувалося в одній з них поховати командира 23-го танкового корпусу, першого військового коменданта Кривого Рогу, генерал-лейтенанта танкових військ Героя Радянського Союзу Ю. Пушкіна. Проте дружина комкора-визволителя наполягла на Дніпропетровську.

Якось автору цих рядків подарував унікальне фото генерал-майор М. Мажуга, ветеран 188 стрілецької дивізії. На фоні прапора свого 595 стрілецького полку лежить у труні його командир. (Публікується вперше.) Похорон відбувся 8 березня 1944 року. Він почався траурним мітингом. На фото – почесна варта біля труни, праворуч у папасі – командир 188 СД полковник Даниленко. Ось так виглядала меморіальна площа на розі пр. К. Маркса та вул. Леніна (фото вересня 1975 р.).

Здається, іноді вітер наспівує:

Холодный ветер воет

В безмолвии степей.

Идет в атаку воин

Дивизии моей…

Ці рядки – із солдатської пісні про 188 дивізію.

0 коментарів

Останні записи в блогах