Замітки на полях. Вони, як діти, ждуть, щоб їх любили

кореспондент
Записів: 47
Дата запису: 28.02.2014
Комментарів: 3

Якось я вже писала про літнього чоловіка, який після смерті дружини, лишившись одинаком, прихилився серцем до жінки, так само вдови, щоправда, набагато молодшої за нього. Сам навідувався до неї в гості, щось помагав по господарству, до себе запрошував та принагідно дарував жінці прикраси. Порівняла його тоді з диваком-каштаном, що, переплутавши пору і час, восени раптом розквітнув коло ринку на Ювілейній – біло-рожеві «свічки» на геть голих зчорнілих вітах.

Це десь там, в економічно розвинутих та соціально заможних країнах пенсіонери вважаються привілейованим класом – фінансово і всіляко незалежні, вони нарешті мають змогу присвятити виключно собі, своїм забаганкам весь свій час. У нас же старики здебільшого просто доживають віку. Пригадую, як сердилася потім на мене донька того дідуся, яка найбільше вболівала, аби часом та молодиця не прибрала до рук батькові статки, як, розмахуючи газетою, погрожувала судом, бо своєю статтею я нібито стала на бік тієї, з її точки зору, нахабної пройдисвітки, що вочевидь хоче виманити в діда квартиру. І годі було їй доводити, що ніхто не має права розпоряджатися особистим життям іншої людини, що їй як доньці слід, можливо, замислитися, а чи достатньою увагою оточений її самотній батько, чи вистачає йому на старості літ родинного тепла, любові, турботи, аби він не шукав їх у чужої людини.

На схожі роздуми наштовхує досить незвична судова справа, яку розглядав Жовтневий районний суд – літній чоловік вимагав аліментів від своєї дочки. Утім, як з’ясувалося, дочки не рідної – колись, зовсім маленькою, він удочерив дівчинку, бо над усе любив її маму. Він став дружині коханим чоловіком, а дівчинці – найкращим у світі татом. Коли дружина померла, чоловік ще якийсь час жив у своєму приватному будинку. Мав сарайчик, де здавна облаштував майстереньку – все життя він, інженер-машинобудівник, тяжів до раціоналізаторства, винахідництва. Свого часу, працюючи на Ленінському рудоремонтному заводі, він вважався кращим раціоналізатором заводу, а на один винахід навіть отримав патент та непогану премію від керівництва. Словом, пішовши на пенсію, чоловік мав втіху від того, що в своєму сараї займався, як кажуть, технічною творчістю.

А потім дочка з зятем розпочали власну справу і на родинній нараді було вирішено продати батьків будинок, а виручені кошти пустити в бізнес. Старий не заперечував, бо, приголомшений втратою, вважав, що йому вже нічого більше в житті не треба. Діти, слід віддати належне, відвели йому окрему кімнату в квартирі, створили всі умови, аби батькові жилося затишно. Та найбільшою втіхою став йому внук – хлопець тямущий, з гарним технічним мисленням. Тож дід швидко приохотив хлопця до технічної творчості. Пристрої, які вони від креслень до впровадження розробляли разом, займали потім призові місця на обласних і навіть на Всеукраїнських зльотах вихованців станцій юних техніків. Тож по закінченні ліцею внук успішно вступив на бюджет до Київської політехніки.

Проте в гостях, як кажуть, добре, а вдома – краще. Бізнес, що його розпочали дочка з зятем, виявився прибутковим, справа пішла на лад. І якогось дня дідусь обмовився, що хотів би все ж жити окремо, бо хай там як добре не є, а все одно він почувається наче в приймах. Донька з зятем не заперечували: так то й так. І невдовзі купили батькові простору однокімнатну квартиру. Здавалося б, живи й насолоджуйся тим, що є, адже, погодьмося, не в кожного на старості літ є якийсь вибір.

Однак правду кажуть, що старе дерево не пересаджують, бо не приживається воно. І ось вони сидять одне проти одного в суді – дочка, зять і він – по закону вітчим, а по життю – найрідніший батько.

– Тату, я ж приносила тобі гроші, – казала йому дочка, – але ж ти не взяв, навпаки, ще й виставив мене за двері…Тисяча гривень, яку ти просиш як аліменти, така незначна. Ми й без суду могли б давати тобі в рази більше… Навіщо це все тобі, скажи?

– Авжеж, прийшла, – казав на те позивач, – коли повістку в суд отримала. А до того чомусь чотири місяці не являлась.

– Так ми ж працюємо, тату. Розумієш, сьогодні таке життя, що як не будеш крутитися, то нічого ж і не матимеш.

– Та ви всі зараз кудись мчите не оглядаючись, чи там хто є на обочині, чи немає, – махнув рукою позивач. – Моя пенсія не хтозна-яка, але я б обійшовся – мені 75 років і вже багато не треба. Але як змиритися з тим, що рідні люди про мене забули, ваша честь? То хоч внук раніше день через день приходив, а тепер він у Києві вчиться, а дочці, як бачите, ніколи. От я й прошу призначити аліменти, і запишіть, щоб дочка їх мені щомісяця особисто додому приносила. Може, це їй з часом зайде у звичку… Батька провідувати.

Звісно, суд задовольнив прохання позивача. Не називаю тут жодного імені й прізвища, бо обидві сторони видаються мені дуже симпатичними. І я вірю, що добрі стосунки між ними нікуди не дівалися, що вони були та будуть завжди. Як казав зять, ми з вами, тату, ще не на одну риболовлю поїдемо. Просто старики – як малі діти: їм хочеться уваги до себе, хочеться, щоб рідні не викреслювали їх з переліку своїх щоденних турбот, щоб з розумінням ставилися до їхніх часом, може, й чудернацьких забаганок. Зрештою, вони хочуть і ждуть, щоб їх просто любили. Хіба це так багато?

Мотрона Панова, "Червоний гірник".

3 коментаря

Останні записи в блогах