Життя як життя. Дежавю

блогер
Записів: 43
Дата запису: 12.03.2013
Комментарів: 0

На заднє сидіння плюхнувся стривожений чолов’яга:

– Давай, командире, за тими жовтенькими «Жигулями», – майже прокричав таксисту. А на його здивований погляд гаряче додав: – Не хвилюйся, не ображу – грошей повні кишені, тільки «відпускні» отримав. Головне – щоб «Жигуль» той не втік. Бо в ньому – моя благовірна з якимсь живчиком. І ось тепер я їх точно застукаю на гарячому і… Чого стоїш – газуй, тобі кажу. Бачиш – уже рушають, давай за ними.

– Ну за ними, то за ними, – знизав плечима таксист, повертаючи ключа запалення.

– Тільки не надто близько, трохи віддаля їдь, щоб не помітили, – видихнув пасажир. – Це для них має бути сюрприз, це такий має бути сюрприз, щоб довіку запам’ятали, як мене в дурні шити, а за моєю спиною свої шашні крутити.

– То це твоя жінка з кимсь? – допетрав водій, вирулюючи на широкий проспект.

– Про це й кажу. Мені треба дізнатися, де вони будуть, щоб застукати прямо на гарячому, а вже потім, – він кровожерливо посміхнувся своїм думкам, – а потім їм обом буде. Таке їм обом буде…

– Ти теє, тільки без крові, – напівобернувся таксист. – Бо нащо мені зайвий клопіт, щоб до міліції через тебе тягали.

– Кермуй давай, – обірвав того знервований пасажир. – Твоє діло – десяте, довіз, куди скажуть, – та й гайда, нічого не знаю, нікого не бачив. Зате копійкою розживешся недурною.

– Ну дивись, – якось непевно сказав водій, вміло вкручуючись у надвечірній транспортний потік і не гублячи з виду жовтого легковика попереду.

Через кілька перехресть автопромівський витвір пригальмував на узбіччі, і з нього майже випурхнула тендітна жінка у світлому плащику, яку супроводжував добродій у сірому пальто. Він галантно відчинив двері бутіка, пропускаючи даму вперед, а потім і сам увійшов. Крізь прозорі вітрини освітленої крамниці було чудово видно, як вони стояли поруч, проглядаючи крам та щось жваво обговорюючи.

– А ти не дуже перегнула палицю з цією виставою, Марино? – дещо стривожено поцікавився чоловік у своєї супутниці.

– Вадиме, і раніше казала, і нині повторюся – усе буде гаразд. Я тобі дуже вдячна за поміч, бо Олег мене замучив своїми ревнощами, з цим треба щось робити. Ти точно бачив, що він за нами встигав?

– Та точно, ще й пригальмував, доки він таксі шукав. І тільки коли твій Олег всівся, лишень тоді рушив. Він нас і зараз бачить.

– А як ти знаєш?

– Обережно скоси погляд праворуч та придивися крізь вікно. Бачиш темну іномарку із «шашечками» на тому боці?

– Бачу.

– Це і є таксі, в якому твій Олег сидить і нас крізь вітрину споглядає. На освітленому тлі ми чудово вирізняємось, коли дивитись із темряви. І він прямо зараз дивиться й, мабуть, зубами від люті скрегоче. Як тільки уявлю це собі – так і мурахи по всьому тілу, бо він у тебе такий скажений.

– На роботі ти більш упевнений, не такий боязкий, – дещо презирливо поглянула на супутника Марина. – Тому до тебе й звернулася.

– То ж на роботі, а тут – зовсім інше, – визнав той. – Ти ліпше вибирай для свого краватку чи що тим там шукаєш, і вже поїхали. Хочу здихатись халепи, до якої ти мене втягнула.

– І ще треба шкарпетки. Йому потрібні під цю краватку. Потай візьми під прилавком мою кредитку й сам розплатися. Ніби не для нього, а для тебе вибирали. Та не дрижи так сильно – люди помітять…

*   *   *

– Довго ще тут стовбичитимемо? – таксист нетерпляче глянув на годинника.

– Тобі яка різниця, – відмахнувся від нього Олег. – Сиди собі, а подумки гроші рахуй. Я мушу це бачити, мушу їх спіймати. Бач, ще й краватку йому вибирає, от шльондра. Ну хай, хай тільки до вас доберуся. Знати б тільки, де ваше лігво, там би вас обох і зустрів – свою кохану і цього живчика в капелюсі, ото вже радість мені буде. Я б того капелюха знаєш куди йому запхав…

І за мить:

– Усе, заводь, вони вийшли. І не поспішай, нехай від’їдуть трошки. Ось тепер – за ними, і борони тебе Боже їх загубити або на очі потрапити.

Жовта «шістка» м’яко ввійшла в поріділий транспортний потік, за нею невдовзі й трохи пошарпана іномарка рушила. Вони їхали одна за одною до чергового перехрестя. На світлофорі починало блимати зелене вічко, й «Жигулі» за давньою водійською звичкою встигли проскочити перетин шляхів. А ось таксі мусило їхати вже на жовте. І де той даішник узявся, який вигулькнув ніби нізвідки, але владним помахом смугастого жезла враз притис іномарку до краю дороги. За мить жовтий легковик зник, ніби розчинившись у надвечір’ї.

– Приїхали, – зло видихнув таксист. – Ось тепер справжній клопіт починається – і на заборонене світло, і створення аварійної ситуації, і ще бозна-що мені зараз припишуть.

– Ну чого ти зупинився? – вибухнув гнівом пасажир. – Де їх тепер шукатимемо?

– Де хочеш, там і шукай, – байдуже махнув на нього водій. – Твій клопіт. У мене через тебе свого по вінця вистачає, – кивнув у бік інспектора, який поволі наближався.

Олег кинув на сидіння зім’яту сотню й видряпався з машини. Озирнувся, орієнтуючись, де опинився, і натрапив очима на кафе, що заклично миготіло вогниками вивіски. Подумки відзначив, що не так і далеко від дому, і навіть зробив кілька кроків у тому напрямку, але ноги ніби самі понесли, як метелика на вогонь, до напівпрочинених дверей, за якими грала гучна музика. У напівтемряві не одразу розгледів вільне місце, але коли очі призвичаїлись, то погляд швидко намацав незайнятий столик. Утомлено вмостився на стільці, який жалібно під ним скрипнув, і підняв очі на прудконогу офіціантку:

– Сто п’ятдесят мені принеси. Ні, хай краще триста буде.

– То, може, одразу пляшку? – окинула його професійним оком.

– Давай пляшку, – не став сперечатись Олег. – І щось закусити. Тільки пляшку – одразу, знаю я вас – не дочекаєшся.

– За мить усе буде, – випарувалась офіціантка, залишивши по собі ледь помітний аромат.

Через хвилинку порожній столик перетворився на самобранку, на якій головною прикрасою стала спітніла пляшка в оточенні нарізки та салатів, як та королева поміж своїх фрейлін. Після кількох чарок лють не покинула Олега, а ніби сховалась десь у затінку душі, чекаючи нагоди повернутись. До нього за столик підсідали якісь люди, говорили якісь слова, але все те проходило повз, не зачіпаючи ні душу, ні тіло, бо думалося про своє. І тільки коли чомусь змовкла музика, дійшов до тями. Над ним стояла та сама офіціантка, тримаючи довгий рахунок:

– Вибачте, але ми зачиняємось. Пізно вже. Прошу – розрахуйтесь.

– Звісно, серденько.

Він ледь глянув на підсумкову цифру, дістав із товстої пачки «відпускних» кілька купюр і, віддаючи їх, побажав:

– Нехай тобі в житті пощастить на чесних людей, – і з щемом додав: – Ненавиджу брехливих.

Ніч зустріла прохолодою, що приємно холодила розпашіле чоло. По дорозі зрідка проїжджали автівки, в яких сиділи люди, котрі напевне поспішали додому.

«А мені чого додому йти? – майнуло в голові. – Марина десь із тим піжоном пупками треться, чи, може, й повернулась. І поводитиметься так, ніби нічого не сталося і ніби всі мої підозри – то пусте».

«Не пусте, – прокидалась лють. – Ти сам усе бачив на власні очі. Такого вибачати не можна. Інакше який ти мужик після цього?» – ніби плюнула в душу та затягнула очі червоним.

– А ось і він, – почувся збоку знайомий голос. – Я ж казав, хлопці, що він до того бару зайшов.

З темряви проявилося троє, серед яких один знайомий – таксист.

– Розрахуватись, чоловіче, треба, – показав якусь залізяку в руках. – Бо через тебе мене даішник так «нагрів», що я й без прав лишився. Як мені тепер працювати і свою сім’ю годувати? Розрахуватися треба, – з неприкритою погрозою.

– Треба, – додав чоловік ліворуч.

– Дуже, – погодився праворуч. – Через тебе людина постраждала, права й роботу втратила, а ти гадав якоюсь сотнею відкараскатись. Тут не менше п’яти штук треба.

– А гроші в тебе є, сам нахвалявся своїми «відпускними», – піддакнув уже колишній таксист.

– Он ви про що, хлопці, – трохи задумливо відповів Олег. – Утрьох на одного за п’ять тисяч, значить. Гаразд. Коли зможете відібрати, то вони ваші. Щоправда, там трохи менше, але теж достатньо. А як не зможете, то ваша біда – начувайтесь.

– Ти ще нам і погрожуєш? – щиро здивувався «лівий». – Ну, браття-таксисти, покажемо цьому пасажиру, як їздити треба, – обходячи Олега збоку…

*   *   *

Кіоскерка на зупинці підозріло глянула на чолов’ягу в подраній куртці та з синцем на вилиці. Але у своєму цілодобовому житті вона різне бачила, тому мовчки взяла гроші, віддавши навзамін пляшку мінеральної та дволітрове пиво. Потім жахнула віконцем, відгородившись ним від усього світу. Олег ще раз помацав підборіддя, що наливалося болем, рвучко відкрив мінералку й вилив воду на голову. У мозку після бійки трохи прояснилося, і навіть миттю пробігла думка викликати «швидку» для тієї трійці, що лишилася в темряві охати та сипати прокльонами. Бійці з таксистів виявилися ніякі, тож навіть не весь запал люті на них витратив. Вона ще лишилася на денці душі, але потроху кудись дівалася, зникаючи в нікуди, як вода крізь пісок.

Доплентавшись до свого під’їзду, звично глянув на вікна четвертого поверху. Темно, дома нікого – син у матері в селі, а Марина... А Марина ще десь, з кимсь, але не з ним і не тут.

Лавка ніби припрошувала присісти й прикластися до пива. Не встиг і кілька ковтків бурштинового напою зробити, як поруч зупинилась розцяцькована автівка з мигалкою, звідки вийшло кілька бравих хлопців у формі.

– Значить, розпиваємо в громадському місці, – підморгнув прапорщик своїм підлеглим. – Будемо протокольчик оформлювати чи як?

– Це вже було, це вже колись траплялося, – підвів на нього очі Олег. – Усенький вечір мене думка непокоїла, що десь таке я вже бачив або чув. Дежавю... І тільки ваша поява дала підказку – дійсно бачив, давно колись, у кінотеатрі. Попереду якраз міліціонер сидів і півекрана мені затуляв. А кіно йшло польське, «Знахар» називається. Там про чоловіка, який загубив жінку, а потім напився, йому дали по голові, обікрали, і він втратив пам’ять. Ну точно як у мене нині. Майже.

– Ти що, зовсім до «білочки» допився? – не на жарт стривожився прапорщик. – До відділення захотів, у «мавпятнику» давно не був?

– Ніколи не був, – розвів руками Олег. – Як треба – то беріть, однаково мені йти нікуди.

– Не треба, не руште, не чіпайте! – вилетіла з під’їзду Марина, яка із-за фіранки темної кухні споглядала за чоловіком, аж доки міліція не прибула. – Це я в усьому винна, я одна! І це все я вигадала, і той триклятий магазин з великими вікнами також я знайшла, щоб він спочатку приревнував, а потім побачив, що ревнощі його нічого не варті. Олег ні в чому не винен – мене забирайте, а чоловіка мого не чіпайте! – у домашніх капцях і халатику стала поміж нарядом та чоловіком, ніби намагаючись затулити його собою.

– Пощастило тобі з дружиною, – раптом зглянувся прапорщик. – Забирайся звідси і йди додому. Але щоб у перший та останній раз.

– Це я вам можу гарантувати, – спалахнула радістю Марина. – Вдруге на таку дурість мене вже не вистачить.

Е. МІСЦЕВИЙ, "Червоний гірник".

 

0 коментарів

Останні записи в блогах