Зоряна криниця

кореспондент
Записів: 20
Дата запису: 07.04.2014
Комментарів: 2

Літо прийшло так швидко, наче й не було зими. У село до своїх бабусь та дідусів почали з’їзджатися онуки. Мишко та Андрійко приїхали з різних міст, але вони знали один одного змалечку. Зраділи, привіталися. Буде з ким порибалити та поганяти м’яча.

Мишко з заможної родини – тато привозить хлопця, щоб оздоровити на сільських харчах та повітрі. Бабуся та дідусь пишаються онуком – відмінник, спортсмен, об’їхав з батьками півсвіту. Все знає, на всьому розуміється, хоча одинадцять років лише має. Андрія виховує одна мама. Його маленький світ - у затісній міській квартирі, де він часто залишається сам. Тому літа він чекає понад усе. Три місяці поля, неба та простору. А ще – висока черешня з дідового та бабусиного садка, а ще – розлогі яблуні, що надвечір густо сіють запашний аромат стиглих червонощоких яблук. А ще – гойдалка, яку дід вчепив високо-високо на старому ясені і на яку зранку поспішає уся гамірлива сільська дітвора. А ще – гуси та качки у долині, а ще корова, яку треба гнати на пасовище. І малий Андрійко відразу стає дорослим та поважним пастушком, котрий на рівні з усіма вигукує: «А куди пішла, га? А ну повернися швидко, бо отримаєш!»

Любить Андрійко своїх рідних. Та найбільше – дідуся. Тому що часто не вистачає батьківського слова або захисту. З цієї причини три місяці хлопець ходить за дідом, як додаток, вбираючи всю сутність чоловічого ставлення до світу. Все, що робить дідусь, повторює Андрій. Дід бере заступ та на город – поруч онук крокує. Дід цвяхи б’є – онук не відстає. Діду добре: посміхається, спостерігаючи за малим продовженням. Хлопець у всьому для старих відрада. І дивує їх, і не натішаться онуком. А найбільше Андрійко любить запитувати. Про все.

Одного разу, після смачної бабусиної вечері, сиділи два покоління на лаві біля криниці. Дід та онук. За лісом сідало сонце, і колосисте поле рум’янило його останніми відголосками. Теплі сутінки от-от вкриють землю спокоєм та відпочинком. І дід раптом промовив:

– Знаєш, Андрію, а наша криниця незвичайна.

– Чому, дідусю? - здивувався хлопець.

– Тому що в ній відображаються зорі.

    Хлопець швидко підвівся, відкрив заслін і подивився в чорну глибину криниці. Крім холоду й темної води, що такою здавалася здалека, більше нічого не побачив.

    – Чому ви так кажете, дідуню? – запитав малий. – Як можна на такій глибині побачити зорі?

    – Можна, хлопче, можна. Але не кожному випаде така нагода. Це особливі зорі, які можна побачити серцем. Вони, наче діаманти, виблискують у воді і струменять сяйвом, що робить воду чистою та прозорою. Я бачив ті зорі.

      Андрійко ще раз зазирнув до криниці, знизав плечима і всівся поруч із дідусем спостерігати за вечірньою природою.

      Одного разу послали бабусі Мишка та Андрія до сусіднього села у крамницю. Йти треба було кілометрів зо два великим хвилястим шляхом, але хлопці обрали коротшу путь – полем. Урожай гороху вже зібрали, і волога земля була дуже приємною до босих ніг. Бігли швидко, інколи зупиняючись, щоб позмагатися на кулачках або просто показати один одному якусь знахідку. Раптом Мишко зупинився і поглянув на невисокий стовп, на якому було лелече гніздо. Ото була справжня знахідка! Чому лелеки змайстрували гніздо так низько – залишалося загадкою. Звір не доскочить, але людина, якщо б хотіла, спокійно могла б дістатися до пташиної родини. Та тільки в селі лелек цінують і не чіпають. Вони – під охороною місцевих жителів.

      Мишко, побачивши таке диво, хитро примружився. І раптом сказав:

      – Нашому шкільному зоомузею потрібне опудало нового птаха. От зрадіє вчителька, коли я восени принесу лелеку! Ми з батьком його забальзамуємо, а замість очей купимо іграшкові кульки. Я отримаю найвищу оцінку за семестр!

        Замість відповіді Андрій лише щось пробелькотів і відчув, що серед палючого літа його ноги скувало морозним духом. Він подивився Мишкові у вічі і зрозумів – той не відступить. Занадто рішучим було обличчя в товариша. Хлопець підвів голову і подивився на лелек – ті спокійно постукували дзьобами у своєму кублі. І найголовніше – там були лелеченята! Батько-лелека годував свою велику родину, інколи відпочиваючи у гнізді. Андрійко від жаху за те, що може статися, на мить закрив очі. Як можна зруйнувати заради гарної оцінки цю мирну пташину сім’ю? Та він знав - батько Мишка був мисливцем і навряд чи відмовить синові в його забаганках.

        – Лелек не чіпай, – раптом впритул видихнув Андрій, – не чіпай, бо отримаєш!

        – Від кого, від тебе? – презирливо чмокнув Мишко.

        – Від мене, – рішуче стиснувши кулаки, майже прокричав Андрій.

        – Ти поле це купував? Ні! А лелеки твої? Ні! Тому в тебе я точно не питатиму, що мені робити!

          Андрій підійшов до стовпа з лелеками, очима зміряв висоту, розвернувся і швидко побіг додому. Мишко озирнувся, подивився навздогін Андрієві, ще раз оцінив майбутню пташину жертву і гордо почимчикував за дорученням бабусі.

          Стурбований Андрій з острахом чекав суботи. Саме у суботу повинні приїхати Мишкові батьки і обов’язково станеться так, як забажає їхній син. Суботнього ранку хлопець підійшов до діда та прошепотів:

          – Дідуню, а лелек вбивати можна?

          – Чому ти таке питаєш?

          – Скажіть, можна?

            Дід захвилювався, побачивши онукові сльози. Він пригорнув малого до себе і запитав:

            – Що сталося, Андрію? Ти плачеш? Чому ти хвилюєшся за лелек?

            – Їх хочуть убити. Тих лелек, що біля старих курників. Я знаю, що говорю.

              Дід всміхнувся у вуса:

              – Не хвилюйся, малий, нікому вони не потрібні. У селі люблять лелечі родини та оберігають. Кажуть, вони приносять щастя.

              – Діду, благаю, захистіть лелек! – майже закричав Андрій.

                Як тільки велика чорна машина зі столичними номерами під’їхала до сусіднього двору, з іншої садиби, чекаючи на цей приїзд, вийшли серйозні дід з онуком. Взяли вила та пішли в напрямку курників. Просиділи під лелечим гніздом до пізнього вечора, але так ніхто і не прийшов.

                Рано-вранці дід прокинувся і звично поглянув на Андрієве ліжко. Хлопця там не було. Стривожено підвівся і майже побіг у вчорашньому напрямку. Він здогадувався, де можна шукати онука. Ще здалеку побачив лелечин стовп і маленьку постать, що, згорнувшись бубликом, лежала поруч. Хлопець спав.

                Дід важко вдихнув ранкове повітря й примостився поруч. Щоб не будити малого, поклав його голову собі на коліна і чекав пробудження.

                Машина з сусіднього подвір’я від’їхала того ж ранку, забравши до міста і Мишка. Сусідська бабуся сказала, що попрямували за кордон. І що попрощалися до наступного літа. Лелечої трагедії не сталося.

                Ввечері дід та онук знову сиділи біля криниці та спостерігали за втомленим сонцем. Воно заходило дуже повільно, розфарбувавши весь горизонт рожевим спалахом.

                – Гарно у вас, дідуню, так гарно, що й до міста не хочеться, – тихо мовив Андрій.

                  Хлопець часто просив маму залишити його на навчання в селі, але до найближчої школи було дуже далеко. Тому і неможливо.

                  Ти злякався за життя лелек? – раптом перевів тему сивочолий співрозмовник. – Ти здивував мене, хлопче…

                  – Як можна вбивати заради оцінки? – не йняв віри онук. – Дідуню, як можна взагалі щось руйнувати, коли воно живе і справжнє?

                  – Ой, Андрію, гарно, що в тебе таке чуйне серце. Нехай воно таким і залишиться. Ти подорослішаєш, багато чого зрозумієш. Але пам’ятай завжди: зоряна криниця – то твоє серце. І ти зможеш бачити ті зорі, якщо в серці житиме любов.

                    Пізно ввечері, коли дідусь та бабуся відпочивали у прохолодній тиші дерев, малий Андрій тихенько побіг у напрямку криниці. Місячне сяйво освітило долину, і було видно всі нічні силуети. Хлопець обережно відкрив заслін криниці і довго-довго дивився на темну воду в тому ж таки місячному сяйві. І раптом йому здалося, що він побачив діамант, розміром з маленьку зернинку. Потім другий, третій. А потім ці діаманти розрослися, стали великими та блискучими, що яскравими спалахами на мить засліпили Андрієві очі. Хлопець чув, як вони видзвонювали кришталеву мелодію, котра наповнювала теплом і радістю маленьку дитячу душу. Андрійко навіть вщипнув себе від такого видіння, але воно не проходило. Він бачив зорі у воді! Він їх справді бачив!

                    Пізньої ночі схвильований хлопчик підійшов до діда і замість звичного «добраніч» прошепотів:

                    – Я бачив зорі. У криниці. Як ви і казали, дідуню.

                    – Я знаю, – посміхнувся дід.

                    Леся Мариненко, "Червоний гірник".

                     

                    2 коментаря

                    Останні записи в блогах