Інтерв’ю з колишнім редактором "Червоного гірника" Миколою Миколаєнком

24.11.2014, Культура
Друкувати

Письменникові Миколі Миколаєнку Бог дарував довгий вік. Нині йому 95 років, і ми мали чудову нагоду з перших уст почути спогади про «Червоний гірник» 50-х років, адже Микола Антонович був редактором нашої газети з 1953-го по 1960 рік.

Згадує, що по закінченні Запорізького педінституту в 1941 році разом з ровесниками пішов на фронт. А по війні повернувся в рідний Кривий Ріг, де став працювати в СШ №16 і, зізнається, зовсім не планував міняти свою учительську професію, яку дуже любив. Проте у міськкомі партії вважали інакше. Враховуючи те, що Микола Миколаєнко активно займався літературною творчістю, його рекомендували на посаду редактора «Червоного гірника».

ЧИТАЙТЕ Й БЕРІТЬ УЧАСТЬ У КОНКУРСІ

- «Червоний гірник» взагалі відігравав у моєму житті важливу роль, - каже Микола Миколаєнко. - У 1937 році я закінчував 10 клас, був закоханий в одну дівчину і присвятив їй свій вірш. Завдяки Василю Климентійовичу Шаблію, який тоді очолював у газеті відділ культури та керував літературною студією, той вірш був опублікований у «Червоному гірнику». А тут того ж таки 1937 року оголошують республіканський конкурс на кращий поетичний твір серед школярів, то я хутенько послав цього вірша і туди. Уявіть мою радість, коли почув своє прізвище у числі переможців конкурсу. А нагородою нам тоді була поїздка до Дніпропетровська, Києва та Ленінграда. Для мене, сільського хлопця, який доти далі своєї Мар’янівки ніде не був, це була і мрія, і казка, яка запам’яталася на все життя. З «Червоного гірника» згодом дізнався про набір абітурієнтів до Криворізького педінституту, куди й вступив після школи. Щоправда, інститут згодом закрили, тож довелося перевестися в Запоріжжя. І коли почали агітувати мене на редактора газети, я попервах відбрикувався, але згодом зрозумів, що «Червоний гірник» - моя доля.

- Миколо Антоновичу, розкажіть, якою була тодішня редакція, хто працював у газеті?

- Це було одноповерхове приміщення поблизу міського театру, але не барак. Редакція займала там, уже не пам’ятаю, 4 чи 5 малесеньких кімнат. На той час у газеті працювали Михайло Криворуков, Давид Кан, Віктор Корж, Олексій Пасічник, інші кореспонденти. Були коректори. Коли вже я став редактором, то прийшли мої учениці з 16-ї школи, дуже грамотні дівчата - Майя Кравченко та Віра Миролюбова. Бухгалтером була Бабська - забув уже, як її звали. А десь у 1955 чи 1956 році із Чернігова приїхала до нас подружня пара - Володимир Федорович Ходінов і Тетяна Петрівна Воронова. Це було потужне редакційне поповнення. Вони були зубри журналістики. Обоє грамотні, обоє талановиті, обоє люди з широким мисленням і кругозором. Правду сказати, я перед ними навіть пасував.

З літераторів особливо талановитими були Панас Ногін - він писав гуморески, поет Микола Харченко. Загалом, ми залучали до редакції місцевих літераторів Володимира Михайличенка, Леоніда Щепка, Миколу Бузенгардського, яких охоче друкували в газеті. У нашій редакційній парторганізації був Грицько Ломонос - кореспондент «Робітничої газети».

- Коли ви стали редактором, газета вже мала певний стиль. Ви якось його змінили, щось додали?

- Я ніколи, ні в одному колективі, де б не працював, прийшовши, не робив революцію. Ні в школі, ні в редакції, ні потім у видавництві чи на телебаченні. Кого на той час застав, з тими й продовжував працювати. Завжди з людьми знаходив спільну мову. Вони мене розуміли, а я їх. Редакцію «Червоного гірника» я очолив у серпні 1953 року. Уже з першого номера, який як редактор підписав 27 серпня 1953 року, запровадив у газеті «Літературну сторінку», опублікувавши вірші талановитого поета Михайла Сокола. Кажу ж, я ніколи ні на кого не тиснув. Не вимагав щось робити тільки так і не інакше. Про Михайла Криворукова скажу, що він був асом журналістики. Він не мав спеціальної журналістської освіти, але практику мав величезну. Приходжу я на роботу о восьмій, а в нього вже все готове. Вся інформація зібрана. З кожного рудника є якась інформація. Коли я очолив газету, мені хотілося, щоб у ній друкувалися не тільки матеріали працівників газети, а й робкорівські, бо це живе джерело. І для цього були всі можливості - на кожному руднику (а їх було, здається, 12 чи 13) була своя багатотиражка. Тож при кожній багатотиражці ми створили свій робкорівський центр. На кожному руднику мали не менше 5 чоловік постійних громадських дописувачів. Був такий Пилип Бас - він щодня давав ним якусь заміточку. Активним нашим дописувачем був і викладач гірничорудного інституту Іван Іванович Пирогов – він писав толкові матеріали на партійні теми.

«Червоний гірник» тоді виходив п’ять разів на тиждень, крім неділі й понеділка. Для мене це був виснажливий щоденний виробничий конвеєр – вичитування матеріалів, багато яких писані від руки, кількох версток, телетайпних матеріалів, щоб узяти щось для міжнародної хроніки. Не те що зараз – усе комп’ютер робить, а тоді газету набирали на лінотипах, сторінки складали вручну. Газету підписували пізно вночі. Уявляєте, яка то була пекельна робота? Ну та й сам же писав для газети. Не раз спускався в шахту до гірників, щоб на собі відчути, як це там відпрацювати зміну. Раз навіть свою дружину возив у шахту, коли писав про криворізьких гірників п’єсу «Мар’яна» – її поставив міський театр у грудні 1957 року. А взагалі, журналісти «ЧГ» не цуралися жодних тем. Звичайно, переважала позитивна інформація. Проте раз на тиждень виходив і наш сатиричний «Кривбасівський перець», де ми нещадно «перчили» тих, хто порушував виробничу дисципліну, норми моралі, громадського співжиття тощо.

- А що ви як колишній редактор вважаєте найбільшим особистим внеском у «Червоний гірник»?

- До війни «Червоний гірник» виходив форматом газети «Правда», тобто великою газетою. Коли ж я заступив на пост редактора, газета була такого ж формату, як і багатотиражки, з тією різницею, що мала 4, а не 2 сторінки. Тож більше року я писав листи в ЦК партії з проханням відновити великий формат газети. І нарешті у Кривий Ріг прибула-таки друкарська машина, яка забезпечувала друкування повноформатної газети. А відтак, «Червоний гірник» знову почав виходити на чотирьох сторінках форматом газети «Правда». Та найбільшим своїм успіхом вважаю зібрані мною та опубліковані в «ЧГ» матеріали про підпільну групу Юрія Козаченка. Ще коли був на фронті, потрапила мені якось до рук «Комсомольская правда», де йшлося про криворізьку підпільну групу Миколи Решетняка, що складалася з вихованців СШ №15, яку я теж закінчував. Повернувшись з війни, написав про них повість «На лінії вогню» - вона була видана в Києві. Тож про подвиг Миколи Решетняка, Груні Романової, Анатолія Жовтухи, Миколи Ходича, Олексія Щербака довідалися всі. А ось про довгинцівське підпілля на чолі з Юрієм Козаченком ніде не було сказано жодного слова. А воно ж такий тоді порядок був: якщо партійні органи затвердили учасника підпілля, то про це можна було писати, а якщо ні, то й ні. І всупереч такому правилу я на свій страх і ризик почав з номера в номер друкувати в «Червоному гірнику» зібрані матеріали про Юрія Козаченка, Валентину Шевченко, Марію Стадник, Івана Москаленка та інших. Завдяки цьому про подвиг довгинцівських підпільників також стало відомо. За 7 років, що я очолював «Червоний гірник», це вважаю найвагомішим своїм внеском у журналістику, в історичну скарбницю Кривбасу.

Інтерв’ю підготували Ольга Калинюк і Мотрона Панова, "Червоний гірник".

 

0 коментарів

Останні записи в блогах