9 березня відзначено знаменну дату – 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка. В Україні ювілейний рік від народження Кобзаря оголошено Роком Шевченка.
Як відомо, у Кривому Розі ще в лютому відбулося відкриття Шевченкіани, організоване Криворізьким міським об’єднанням Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка і Криворізьким національним університетом. У цьому масштабному заході взяв участь відомий письменник, сценарист, авторитетний громадський діяч П. М. Мовчан.
З великим задоволенням зустрівся він і з колективом газети «Червоний гірник». Пропонуємо ексклюзивне інтерв’ю з гостем редакції.
– Павле Михайловичу, ваш колега, сучасний український письменник Юрій Мушкетик блискуче охарактеризував творчість Кобзаря: «Скільки б не читав розповідей істориків про часи козаччини, а вірю Шевченку». Всі ми дивуємося і не можемо збагнути, звідки це все у нього бралося, адже єдина книга, яку Тарас Григорович у ті часи міг читати щодо нашої козацької минувшини, це «Історія русів»?
– Я відповім коротко: тільки за Божественним планом з’являються у світі такі провідники національних ідей, як Тарас Шевченко. Шевченко заданий нам історією. Його творчість узагалі можна розглядати як важливий документ об’єктивної характеристики українців. За творчістю Шевченка українців як націю впізнає і сприймає весь світ. Це ім’я трансформувало українську націю. Сучасники шанували і шанують у Шевченкові не лише геніального поета. Це своєрідний алгоритм нашого національного розвитку. Всі наші національні зрушення, включаючи і цьогорічні, напряму пов’язані з його присутністю. Це така субстанція, яка впливає незалежно від того, читають його чи не читають.
Шевченко в історії свого народу був інтелігентом більшим за Ярослава Мудрого, Хмельницького й Сковороду. Два царі доклали немало зусиль для знищення великого генія, хотіли повернути його в первісний стан, у невідомість і темряву. Бо, мовляв, тільки неграмотні володіють «охранним духом» і справді епічною мовою, перевчені ж захоплюються газетними теоріями і збиваються з путі істинної.
Шевченко піднявся з рабства. Усі російські генії – з дворян, а тут - із рабів.
…Возвеличу
Малих отих рабов німих!
Я на сторожі коло їх
Поставлю слово.
Звідки цей геніальний намір – словом стати на захист народу цілого? Історичний досвід і традиція. Шабля і слово – це споконвічна зброя українського народу.
– Він дав нам національну програму.
– Віра в ідею національного самовизволення справді була чітко сформульована для загалу Тарасом Шевченком. У цьому революційність поета. Як і заклики до соціального визволення. І ми його здобули ціною величезних утрат у революційну добу. А потім-таки на наших очах оця віра була демонтована. Настала загальнонародна апатія: соціальна і національна. Так званий національний нігілізм, вирощений на ґрунті загальної зневіри. Тому повернення Шевченка до нас і необхідне, і важке.
– Розкажіть, як красне письменництво України зустрічає ювілейну річницю нашого генія?
– Завершені та вийдуть друком 12-томне зібрання його творів і Шевченківська енциклопедія в шести томах. Ще мільйон примірників «Кобзаря» видає українська «Просвіта». Вийде на екрани художньо-просвітницький серіал, створений на кіностудії імені Олександра Довженка. До речі, один із авторів серіалу вперше без фальсифікацій подав повну біографію Тараса Шевченка. Я особисто створив три фільми із серії «Незнайомий Шевченко». Буду продовжувати роботу ще над чотирма фільмами. Це будуть фільми телевізійного формату – по тридцять хвилин кожна серія. Багато уваги приділяю я і питанням реставрації музею Тараса Шевченка в Києві.
– Під час зустрічей з просвітянами і громадськістю Кривого Рогу ви не втомлюєтесь повторювати, що достеменно Шевченка ми не знаємо в силу різних причин. Поясніть докладніше, яких?
– Була в минулому така недолуга ідеологія. От ми і робили Тараса бронзовим, формальним образом мужицького поета. Постаттю у граніті з нахмуреним чолом. І в той же час не відкривали його «Кобзар», не заглиблювалися в тексти. Тому Шевченко – ще непрочитана постать. Він став просто стереотипом, розтиражованим на шкільних зшитках портретом у смушковій шапці, принагідними цитуваннями. Постать його ніби відокремилася від текстів, від «Заповіту», від гнівного осуду перекинчиків, яких дедалі більшало та більшало з кожним роком. «Моголи, моголи…» Ми навіть не помітили того, як витворився розрив між Ним і нами, хоча «Кобзар» систематично видавався. Ми не помітили того, як активізувалось усе те антишевченківське, а отже, й антинародне, антиукраїнське, яке можна пойменувати відступництвом, споживацтвом, нелюдництвом. У шкільні програми включалося щось романтично-пейзажне, щось нейтральне. Головне ж – замовчувалося: громадянська гідність українця, який має і свою історію, і свій край, і свою мову, і свою культуру. Ми жили з Його іменем, але без Кобзаря. Це так само, як для віруючих ім’я Бога без Біблії, без Нового Завіту.
– Пане Павле, поясніть для наших читачів, чому в Тараса Григоровича книга, яку він писав усе життя, має назву «Кобзар»?
– Усі знають, що кобзар – це співець. Тому природною була б, здавалося, назва поезій Шевченка – саме «Думи». Але кобзар на той час був живим носієм слова, усною книгою, яку на прохання слухачів можна було легко розгортати на будь-якій сторінці. Тож він був і співаком, і поетом, і істориком, і трибуном, і музикою, і воїном. Кобзар – це вже збірне поняття. Він скарбівничий духу народного. Для нас у слові «Кобзар» зібрано, сконцентровано всі властивості не лише Тарасів, а й усіх інших імен українських. Кобзар став квінтесенцією імен усіх українських співців. Так само, як Богдан став точкою концентрації іншого змісту - всіх воїнів-визволителів, хоча до Хмельницького й після нього було стільки Богданів. Тому Кобзар – це щось значніше, аніж книга поезій Тараса Шевченка. Кобзар як заповіт. Народний, національний заповіт. Кобзар - пророк, деміург. Він не просто виконавець дум, а творець їх. Усе це зрозуміло. Зрозуміла і зорієнтованість на народну думу Тараса Шевченка. Свідома зорієнтованість. І не тому, що панував у тодішній літературі дух романтизму, а через демократичність української думи та українського народного слова. Воно ж було низовим. Панівні верстви були вже денаціоналізовані. І коли свої «Думи» поет посилає на Вкраїну: «В Україну ідіть, діти, в нашу Україну…» – то він їх не до палаців шле, а до селян «попідтинню, сиротами». Шле туди, де їх можуть почути і привітати.
– Зрозуміло. Кобзар ішов попереду свого імені, попереду своєї поетової долі…
– Саме так. І не дивно, що слово стало долею. Долею нещодавно викупленого з кріпацтва художника, у якого було своє ім’я, за яке було дорого заплачено. І не дивно, що вся сила обставин була спрямована на те, аби поет був позбавлений свого імені: і кріпацтво, і солдатчина, і недоброзичлива тодішня критика. Але це ім’я необхідно було рятувати задля кобзаря. Ми легко можемо собі уявити, як би складалася доля Шевченка-художника. Очевидно, легко: і в славі, і в достатках, і в поїздках до Італії, і з золотими медалями Академії. Та чи можемо припустити, що його не було б? Шевченка-кобзаря? «Кобзар» – це і нагадування про наші втрати, і докір нам за нашу легковажність і зневіру: «Доборолась Україна до самого краю, гірше ляха свої діти її розпинають».
Що ще сказати? Тиражування пам’ятників, назви вулиць, навіть міст, розмноження портрета і так далі – весь цей декор почав затуляти його Слово. Постать возвеличувалась, а Слово применшувалося. І так змаліло з часом, що ми вже не відчуваємо його матеріальності, його значущості, його променистості. Шевченко належав до тих нечисленних обранців людства, які не дбають про власне щастя, бо все їхнє життя – це боротьба за правду. Слова з його поезії «Муза» прочитуються й сьогодні як великий заповіт усім, хто йде в літературу:
Моя порадонько святая! Моя ти доле молодая! Не
покидай мене. Вночі, І вдень, і ввечері, і рано Витай зо
мною і учи, Учи неложними устами Сказати правду…
– Павле Михайловичу, і то вже добре, що нам повернуто Тарасів життєпис…
– Але ж не духопис. І тому найбільша наша втрата – це втрата почуття причетності до єдиного цілого, ім’я якому – народ. Відокремленість, відмежованість, егоїстичність – як наслідок цієї відрубності, якій сприяли всі культівські та посткультівські часи. Усе це віддаляло нас від Кобзаря і від слова. А отже, і від віри в слово, у високу ідею, яка живила не одне покоління. І потрібні великі зусилля, аби повернутися обличчям до Кобзаря. Давайте ж почнемо з його читання.
До речі, про тектонічні зміни, що відбувалися у Шевченковій душі саме в Москві, свідчить такий факт. 18 березня 1858 року, перебуваючи в оселі Щепкіна, Тарас Григорович записав у щоденнику, що «скінчив переписування чи проціджування своєї поезії» за 1847 рік. Ішлося і про знаменитий цикл «В казематі», в якому того дня Шевченко поміняв місцями вірші так, що весь цикл уперше і назавжди став закінчуватися вогненними рядками:
Свою Україну любіть,
Любіть її…
Во время люте,
В остатню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.
Лише після цього Шевченко поставив дату: «Москва. 1858. Марта 18». Ось найголовніший урок, як українцям шануватися у Москві.
Микола Крамаренко, голова Криворізького міського об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка.
Фото Андрія Трубіцина
